Дух джунглів

— Гарольде, ми знайомі багато років. Ти хоч раз упіймав мене на брехні?

— Торі…

— Ти і Роза, ви вчора вважали мене божевільною, так?

— Торі…

— Чорт тебе забирай, Гарольде! Тебе і твій брехливий язик! Усе, досить з мене цього лайна. Я змарнувала безліч часу, мені треба знову летіти в Ла-Пас.

— Торі!

— Що?!

— Ходімо обідати. І ви теж, агенте Бартон.

Так, обідати… А потім? Що мені потім робити з тим великим котом, що як стій та бач став частиною мене? Чому я не боюся цього? Цікаво, Луїс та Ед теж мають їх у собі, отих котів, чи це тільки мені так поталанило?

— Так. Ідіть обоє геть, я незабаром спущусь.

Вони йдуть, а я дістаю свій наплічник. Ось вона, скринька. Зроблена з якогось металу чи що? Незрозуміло. Вона невеличка, кубічної форми, в ній щось є. Та вона закрита, шпарки для ключа я не бачу, вона поцяцькована золотими цвяшками, що зображають зірки. Що за артефакт? А якщо натиснути отут?.. Добре, сховаю поки що. Скринька вщент повна діамантів, найменший із яких каратів отак на вісімнадцять. Згодиться.

У мене в цій кімнаті є схованка, ще з часів, коли стара Левін була жива. Ось, під кахлиною у ванній, зверху стоїть скриня для білизни. Нехай скринька, камінці й дзеркало полежать там, доки я не розв"яжу важливіших проблем.

Їдальню я переобладнала одразу, як тільки ми отримали неждану спадщину Я викинула всі оті темні важкі меблі, обдерла дубові панелі й розбила нудні вітражі. Тепер у нас тут великі венеціанські вікна, оббиті світлою матерією стіни та меблі — легкі й приємні. І квіти, багато квітів. Ніяких реліквій, лише найсучасніші технології.

— Луїс приготував нам національні страви. — Едові очі пестять мене, і я радію тому поглядові. — Торі, ти маєш просто чудовий вигляд. Мем, як ви почуваєтесь?

— Прекрасно, — тітка Роза чомусь страшенно щаслива. — Так багато молодих облич! Старі мають жити поруч молодих, це надає сенсу їхньому існуванню.

— Але ви ще не стара, вам рано про це думати.

— Милий хлопчику, хто тебе навчив лестити жінкам?

Тітка Роза щасливо сміється, а я ладна розцілувати Еда. Мабуть, щось таки є в цьому так званому гарному вихованні. Бач, як Ед підтримує світську розмову!

— Зараз усе буде на столі, піду допоможу йому. — Ед іде до дверей. — Ми вчора відпустили слуг, бо нащо нам зайві очі? Тепер мусимо самі давати собі раду. Дами, не сумуйте, я скоро повернусь.

Він зникає, тітка Роза усміхнено дивиться йому вслід.