Дух джунглів

— Ти ж розумієш: ви з Розою завжди будете членами Родини, подобається тобі це чи ні. Як ти думаєш, чому в такому місці оце лише вперше ти стала жертвою грабіжника?

— Нестала.

— Так, вибач. Я просто замилувався. Але чому тільки сьогодні? Я тобі скажу. Тому що…

— Я не хочу цього знати. Мені начхати на вашу родинну мафію, хоча я вважала, що тут є тільки італійська коза ностра.

— Он як? — Гарольд сміється. — Ти помилилась. Добре, не будемо поки що про це. То ви не повернетесь?

— Ні.

— Софія виписала чек для університету — тобі треба вчитися.

— Хай встромить його собі в зад.

— Вона його вже надіслала, чек депонували.

— Що ти від мене хочеш, Гарольде?

— Багато що. Власне, я хочу тебе — всю, до краплини, маленьке чудовисько. Але вам доведеться повернутись.

— Ні.

— Господи, твоя воля! Яка ж ти вперта! Через тих ляльок ти вдарила Софію в найболючіше місце, знаєш? Вона стала страшенно самотня, коли ви поїхали.

— Отож.

То не через ляльок. Або не тільки через них. Просто в мені тут знову прокинулось бажання робити людям боляче — у відповідь. Я знала, що Софія любить нас, принаймні тітку Розу. Тому я покарала стару Левін, пішовши з її дому. Я залишила її наодинці з її грішми, оборудками й натовпом родичів, котрі чекали спадщини. Ми були єдиними, хто не чекав її смерті, нам із тіткою Розою таке й на думку не спадало. Тому саме ми отримали все, до останнього цента. То була така її помста мені — аби мене гризла совість. Та стара не знала мене. Я не була перед нею винною, тож і совість мене зовсім не гризла. Нам довелося повернутися в цей будинок — через рік, коли вона померла. Того самого вечора на цьому ліжку я кохалася з Гарольдом — уперше.

Відтоді я люблю цю кімнату, і це ліжко теж люблю. Я розділила своє життя на дві частини — з Гарольдом і без нього. Обидві були однаково непоганими, і лише посередині було оте — «За два тижні в мене весілля», але той епізод я вирізала й викинула. То був непотріб, просто жорстокий урок, без якого я б чудово обійшлася. Кен уже нічого не додав до нього, навіть на це він був не здатен. Тому про Кена я забула одразу по тому, як вийшла із зали суду, а от Гарольд… Чорт забирай, усе минулося.

— Це якесь збочення, знаєш?

Вона сидить на краєчку мого ліжка, підібгавши ноги. Отак, у моїй сорочці, незачесана й напівсонна, вона видається беззахисною та неприкаяною. Та я знаю, що це не так. Учора ми одна одну мало не вбили. І якби не тітка Роза, я б уже загребла її труп десь далеко й глибоко.

— Ти мене розбудила.

—І не тільки тебе.