Дух джунглів

— Мені не потрібна нічия допомога, в мене все було добре, доки ви не з"явилися. Що тут робить Керстін Бартон?

— Вона тут мешкає.

Отакої! Добре ж оплачується робота федерального агента! Але це не так. Значить, Бартон має інші прибутки, і чомусь в акції нафтового концерну я не вірю.

— Де мої хлопці?

— Рибалять з Еріком.

Рибалять?! Що за дурня? Я тут займаюся справами, а вони рибалять? Та звідки я знаю, що цей тип каже правду? Мабуть, варто зламати йому шию і не морочити собі голову. Та я не можу. Тому просто злегка стукаю його потилицею об підлогу, і він непритомніє. Мабуть, струс мозку є, хоч і невеличкий. Треба його сховати, бо хтось іде. Кроки дрібні та швидкі. Зібравши останні сили, я тягну непритомного Волтера й запихаю під ліжко, а сама падаю на постіль. Серце шаленіє, наче я довго бігла. Душ би мені не завадив. Чорний кіт стрибає слідом за мною і вмощується біля подушки.

Двері прочиняються. Якщо Волтер прочумається просто зараз, матиму неприємність. Тому вдам непритомну. Кого це принесла лиха година?

До кімнати зазирає дівчинка років трьох. У неї світле волосся, блакитні оченята й цікавий ротик.

— Он ти де! Стівене, ходи сюди!

Хлопчик, одноліток дівчинки, міцненький і синьоокий, а кучеряве темне волоссячко розпатлане й розбишакувате. Діти заходять до кімнати, підходять до ліжка. Що їм тут треба?

— Ось він де, — дівчинка розглядає щось. — Треба його забрати.

— Він дряпається, — хлопчик замислено крутить кучерик. — Краще скажімо дядьку Тімові, що він тут.

Біда біду тягне. Треба було щільніше зачинити двері, аби дітиська не влізли, а тепер бачите, яка штука: Волтер трохи очуняв у холодку й заходився вилізати з-під ліжка, а малі заволали на два голоси так, що чути, мабуть, і в Канаді. У коридорі хряснули двері, кілька пар ніг тупотять сюди — мені нема де дітися, тому я притьмом прослизаю на балкон. Унизу шумить океан. Я стрибну вниз і, якщо випливу, повернуся сюди поночі. І тоді вже впораюсь остаточно з усіма проблемами.

— Торі, ні, чекай!

Той голос застав мене вже в польоті. Бартон, вкуси себе за вухо — я знову від тебе втекла. Та я повернуся. Чи ні? Океан затопив мені міцного ляпаса — я ніколи не любила воду поза межами ванної кімнати. І я розумію, що не випливу. Я вичерпала всі свої сили, всі котячі життя — оце вже вдруге я тону, але Луїс тепер десь далеко, і тільки Та-Іньї простягає мені руку з сонячного кола, та її пальці вислизають… Хтось інший міцно хапає мене за зап"ясток і тягне нагору.

Повітря таке солодке, та разом з ним до легенів потрапляє вода. Хтось тягне мене по воді, а я не бачу нічого… Кашель роздирає мене навпіл, не дає дихнути, тьмарить сонце.

Я вивільняюся з чиїхось міцних обіймів і бачу Керстін Бартон. Вона люто дивиться на мене і відпльовується. Нема чого витріщатися, Бартон. Я зараз тебе втоплю — і все, заспокоюсь.

— Навіть не думай, — її голос захрип. — Торі Величко, ти найбільша дурепа, яку я тільки зустрічала в житті.

Я мовчки натискаю їй на плечі, вона йде під воду. Та я заслабка, тому вона хапає мене й тягне за собою. Що ж, я згодна. Якщо такою ціною я позбудуся Бартон — я заплачу її. Тепер я розумію Гарольда. За деякі речі ціна одна: життя. І за любов, і за ненависть. А я ненавиджу Керстін Бартон, ненавиджу так, що згодна померти — аби тільки вдалось і її прихопити. А мені вдасться. Бо вже зелений присмерк джунглів застує мені очі. Та дівчинка в моїй кімнаті… смішна така. Хотіла кота забрати.

Хай їй грець, тій Бартон! Я тягну її нагору. Вона обважніла й нежива, а я тягну її туди, до сонця. Чорт забирай! Хай живе. Вона мляво схиляє голову — давай, кашляй, лярво така, коли вже я передумала! Я даю їй стусана в живіт, у груди, вона жадібно хапає ротом повітря, а я розумію, що не можу більше тримати її, зараз ми обидві потонемо. Вона відсапується, а я тримаю її. Тримаю з останніх сил, розуміючи, що це даремно, що ми все одно не допливемо до берега.