Дух джунглів

— Не турбуйся мною, Гарольде. Будемо розв"язувати проблеми в міру їхнього прибування. Я голодна, як сто вовків, ходімо обідати.

Луїс смачно готує, нічого не скажеш. Маю надію, моя черга куховарити не настане, терпіти не можу цю тяганину. Тітка Роза сьогодні має набагато кращий вигляд. Бартон із незворушною міною щось стиха говорить Луїсові, та мені не цікаво. Отже, на мене тепер полюють? То, може, варто повернутися в джунглі і впоратися з усіма Монтоями, котрі ще лишилися? Мабуть, так і зроблю, бо джунглі кличуть мене…

Ед стискає мої пальці, я відчуваю тепло його тіла. Мені подобається сидіти з ним отак, але… Я не знаю, що робити. Їх двоє. Чорт, якось воно буде. Ну, заведу собі, зрештою, гарем.

— Ти чимось збентежена?

— Так, дрібниці. Смачний обід, правда?

— Не змінюй теми. Що у вас із Бартон трапилось, що вона сама не своя?

— Ти не повіриш.

— Після всіх наших спільних пригод? Повірю, викладай.

Він уміє слухати. Джунглі витягли його на світло Боже, весь непотріб злетів з нього — і він тепер справжній. Так, він уміє слухати. І вміє відрізняти правду від брехні, навіть якщо правда настільки неймовірна, що я іноді сама сумніваюсь.

— Це все пояснює. Якщо ваші матері були рідними сестрами, ваша схожість стає зрозумілою. А щодо твого кота… Знаєш, я іноді чую шум лісу, іноді мені здається, що я сиджу біля багаття, та мій кіт, мабуть, іще спить. А може, його в мені й немає, хоча там, в індіанському селищі поблизу Віль-Таена, щось увійшло в моє тіло, якась сила… Мабуть, твій кіт нервовіший за мого, от і все. Не переймайся.

— Подивимось. А що робитимемо з Куртом?

— Треба, мабуть…

Від пострілів розлетілося вікно. Хтось завзято строчить з автомата, цурпалки й скло розлітаються, як сполохані кури, а всі вже під столом. І всі, мабуть, неозброєні. Тільки в мене є ніж. І візерунок світу стає щомиті чіткішим, бо за пострілами я починаю розрізняти стук чийогось серця. Якщо я перекочусь до стіни, то побачу того, хто стріляє.

— Торі, обережно!

Це Гарольд. Ну чого йому не сидиться на місці?

— Залишайся там, Гарольде!

— Ні, Торі!

Він бачить те, чого я не помітила. Хтось пробрався в будинок і стоїть у мене за спиною, та я вже не встигаю обернутися. А Гарольд устигає підхопитись на ноги — постріл призначався мені, та Гарольд прикрив мене. Я тільки бачу молоде обличчя — білявий хлопець, високий і міцний, з великим пістолетом. Куля ввійшла Гарольдові просто в серце. Боже милостивий, ні!.. Як же це?..

Я зводжу на нього погляд — наші очі зустрічаються, і він полотніє. Я не лишу того юнака живим. Тепер я дістану його, де б він не ховався. Я здогадуюся, хто він є. Молоде вовченя боляче кусає, та воно не таке обережне, як старий вовк. Зрештою, Педро трапився мені випадково. Чи ні? Це Бартон винна, з неї все почалося.

Стрілянина припинилась. Її зчинили, мабуть, аби відволікти увагу від Курта, який зі своєю ідіотською пукалкою пробрався в будинок, аби власноруч всадити в мене кулю. Саме в мене. Гадаю, Бартон їх більше не цікавить.