— Ти… — вона змучено дивиться на мене. — Ти просто божевільна, знаєш?
— Заткни пельку. А то я знову передумаю.
Ми пливемо, тримаючи одна одну. Сили залишають мене, але це нічого, дурня. Я буду плисти, доки зможу, доки вода сама не поглине мене. Нас обох.
— Ще трохи протримайся…
— І що? У нас відростуть риб"ячі хвости?
— Ерік… он його яхта, він іде по мене.
Яхта насувається, ближче, ближче — вітрила білі, тугі й живі, співучі. Вони теж люблять вітер мандрів, як і я. Але якщо я зійду на борт, утекти ще раз мені може не пощастити.
— Ти можеш повірити мені? — Бартон дивиться мені в очі. — Хоч раз у житті ти можеш комусь повірити, заразо ти така? Я не хочу тобі зла, Величко, навпаки. Чорт забирай, ти повинна повірити мені.
— Нічого я не повинна. Ти все брешеш, як і всі решта.
Хвилі штовхають нас, ми чіпляємось одна за одну, але це нічого не означає.
— Добре, я винна, — оце вже ближче до теми. — Але я ні хвилини не думала, що станеться те, що сталося, чуєш? Я уявлення не мала, що той літак упаде, що вам усім доведеться… Я не хотіла цього. Вибач.
— Керстін! — чути голос із яхти.
Вона вже близько, ось її борт — нам спускають мотузяну драбину. Якби ще знайти сили піднятися… Чорт із нею, з цією Бартон. Он вона, лізе попереду — якийсь чоловік хапає її, як найдорожчий скарб. Теж мені, щастя знайшов.
Та мені, зрештою, байдуже. Я не маю сил, аби подолати цю драбину. І не маю сил, аби триматися за неї — мої пальці зраджують мене… Міцні засмаглі руки хапають мої долоні й тягнуть нагору. Знайомі Едові очі, в Луїса волосся розв"язалось — мені так тепло з ними, так затишно…
— Торі…
Я обіймаю їх обох. Вони обидва потрібні мені — не як коханці. Вони мої брати, ми з ними йшли крізь джунглі, крізь смерті та зради, ми однієї крові — і ми можемо покластись одне на одного. А це найважливіше, що може бути в стосунках. А кохання… Це почекає, нам не горить. Якось воно буде.
— Що ти знову втнула? — Луїс посміхається. — І знову в негліже. Торі, топитися в цьому сезоні не модно, а в тебе це, здається, стає звичкою.
— Нічого. Зараз пристанемо до берега, все буде добре. Уявляю, як хвилюється твоя тітка Роза. — Ед сідає поруч, на палубу. — Нам треба нарешті все з"ясувати. Ми чекали, доки ти прокинешся. Приїхали Гікслі та Брекстони.
— Навіщо?
— Ти мала рацію, коли говорила, що той літак упав не просто так. — Луїс одягає мені на плечі свою сорочку. — Ти посиніла від холоду, застудишся ще.