— Ти про що? А, он воно як… Ти була вже майже мертва, приємний спогад, знаєш?
— То чому?
— Через дівчинку. Чого витріщилась? Я подумала: а якщо то твоя дівчинка? От утоплю тебе, а вона шукатиме тебе, шукатиме… Чого ти на мене так дивишся? На мені візерунків немає.
— Нічого. Це я так… Одягнися, будь ласка. Я втомилася воювати з тобою.
Вона йде. Весь мій запал кудись щез, а я ж хотіла наговорити їй ще купу неприємних речей. А тепер відчуваю тільки пекельну втому. У мене відчуття, що я ніколи не відпочину. Я хочу десь зачинитись — і спати, спати…
— Торі, це я.
Луїс заходить до каюти. Він десь уже розжився іншою сорочкою. А я досі стою над купою джинсів і майок. Мені неприємна сама думка про те, що я можу зробити щось так, як хоче агент Бартон.
— Давай допоможу. Ти від вітру хитаєшся.
— А ти?
— Я відпочив. Послухай, Торі, я хотів тобі сказати… Можливо, треба дати їй шанс? Принаймні вислухати те, що вона скаже. Торі, тебе ніхто не примушує любити її, але перш ніж робити висновки, треба мати повну інформацію.
— Ти гадаєш, ми її матимемо? Вона знову набреше нам — і ще гірше заплутає справу. Я не вірю цій жінці.
— Так, і маєш підстави. Але знаєш, мені здається, що в неї до тебе з"явився… власний інтерес. Я думаю, вона завжди хотіла мати сестру.
— Якщо все це не було інсценуванням. Луїсе, я не вірю їй.
— Одягнися, я ж не залізний.
— От, бачиш? Усе змінюється. У джунглях це тебе не бентежило. Там було все просто, ми — і решта. А тут…
— Те саме. Просто ти така засмучена, що не розумієш. Та ти побачиш, скрізь однаково. І ти бентежила мене завжди, просто тепер немає постійної загрози — і можна подумати про щось інше.
Досить з мене цього. Я вибираюся з каюти, Ед чекає нас на причалі. Я бачу вгорі будинок, а до нього така купа сходинок, що я одразу розумію: мені їх сьогодні не подолати. Але, крім мене, цього ніхто не повинен знати.
Велика кімната, світла й холодна. Цікаво, це й справді будинок Бартон чи якась їхня таємна база? Тоді їх непогано фінансують. От куди йдуть мої податки! І я не чекала, що зрадію, побачивши Гікслі та Брекстонів. Та мені трохи не до них. Я вмощуюсь у просторому фотелі, мої Сінчі сідають поруч. Брекстон привітно посміхається мені, а Джейк навіть помахав рукою, сам, не глянувши перед цим на Меріон, яка сидить пряма та велична, як статуя Феміди в залі суду, тільки очі не зав"язані і терезів у руках немає.
— Маєте втомлений вигляд, міс Величко, — Брекстон показує вставні зуби. — Ви досі не відпочили?
— Ніяк не вдається.
ebooksa