Вона добре тримається. Якщо це правда, то в неї міцні нерви, якщо брехня — ще міцніші. Якби мене звинуватили без вини, я поводилась би зовсім інакше… Але людська натура складна для розуміння, а натура цих азіатів і поготів.
— Можливо, — сивий тонко всміхається. — Ви справді були там. А де був ваш багаж?
— Що?
— Ми знайшли літак. У ньому були речі, що належали пасажирам. Але чому ми не знайшли вашого багажу?
— Можливо, його не повантажили!
— Ні. Його там не було — і бути не могло. — Брекстон наливається люттю. — І ти знаєш це, Керолайн. Чи ти думала, що я захищатиму тебе в будь-якому разі? То май на увазі, цього не буде.
Я виграла. Він умиває руки. Власне, чого ще чекати від добропорядного громадянина?
— Он як?
— Так. Багажу не було, тому що я в останню хвилину наказав тобі сідати в літак. І чим більше ти опиралась, тим дужче я наполягав.
— Чому, містере Брекстон? — Бартон вороже дивиться на старого.
— Тому, чорт забирай, що мені це подобається. — Брекстон зараз лусне від люті.
— Подобається ламати людей?
— Так. Керрі здавалася досить податливою. Знаєте, в кожної людини десь є стрижень, що, власне, й робить її людиною. В одних він на поверхні, в інших — глибоко, але однаково цікаво знайти його та зламати. Тоді з"являється влада. Мені треба, аби люди корились мені, адже на мені величезна відповідальність, транснаціональна компанія…
Гадаю, справа не в цьому. У старого є хобі — ламати всіх, хто опиниться поруч. Можливо, колись у молодості він був прищавим худим черв"яком, якого лупцювали ровесники та висміювали дівчата. Або матуся в нього була схожа на Меріон. А потім він мстився людству. Звичка робити боляче просто так, не як відповідь на удар, а для самоствердження — це досить небезпечна звичка, бо, зрештою, можна дістати по морді саме тоді, коли не чекаєш. Гадаю, з Брекстоном саме це і сталося. Застарілий комплекс меншовартості змушує його щохвилини доводити самому собі свою цінність.
— Тому ви наказали дружині сідати на літак? Аби продемонструвати свою владу? — Керстін зараз виверне його, як рукавичку.
— Власне, так. То й що?
— Нічого. На місці Керрі я б вас убила раніше. Керолайн, а можна питання? Чому ви не отруїли, наприклад, каву та їжу на борту літака? Чому лише пілотів?
— Аби він відчув свою смерть.
Звичайно ж. Аби він падав у тому літаку здоровий і притомний — і відчував свою безпорадність. Аби зрозумів, що жодними грішми не відкупиться від того страхітливого падіння. Я була там і знаю, як воно. Дуже страшно, можете мені повірити.
— Ви ж могли просто розвернутися й піти, не послухавшись. Він би не скасував поїздки, а жодного «потім» із розлученням, вашим вигнанням із раю тощо — у нього теоретично не було. Чому ви сіли в літак?
ebooksa