Дух джунглів

— Якщо хочете, я запрошую вас до себе на віллу — ми з Керолайн летимо туди завтра. Маю віллу у Венеції.

— Дякую, я подумаю.

Меріон кривиться. Звичайно ж, її злість бере. Бо я в її очах — істота не просто нижча, а взагалі порожнє місце, бо я ж не знайома з сенатором Трессоном та ще й чужоземка… Чомусь серед цих білих протестантів так само багато ксенофобії, як і в середовищі етнічних груп. Уже не знаю, чим їм усім так дошкулили іноземці, та знала я одного емігранта з Союзу — його привезли до Штатів майже дорослим — так от, він голосніше за всіх обурювався засиллям іноземців. Дідько його знає, може, тут повітря таке, що спричиняє цю хворобу? Але ж більшість населення Штатів у відношенні одне до одного теж іноземці — крім індіанців, звичайно, та вони якраз сидять у резерваціях і не виголошують фашистських промов. Чи то з Англії та хвороба переноситься? Я наразі не маю остаточної теорії.

Вони заходять по одному: сивий смаглявий чоловік із пронизливо-блакитними очима й посіченим зморшками обличчям, немолода азіатка в синьому офіційному костюмі і Керстін Бартон у джинсах і картатій сорочці — достоту такій, яка на мені зараз. Троє молодиків у темних візитках стають біля вікон, і я впевнена, що за дверима тримають напоготові ще кількох таких самих. Що тут відбувається?

Балконні двері прочиняються, і в них прослизає чорний кіт, який прямує просто до мене та влаштовується на підлозі, в мене під ногами. Я бачу, як Керстін здивовано округлює очі і показує на кота азіатці, але в цих жовтих квіток годі шукати співчуття, навіть якщо вони його висловлюють, з біса ви це зрозумієте. Тим паче що сивий збирається щось сказати.

— Пані та панове! Вас було запрошено сюди неофіційно, і я вдячний вам за те, що ви приділили нам трохи свого безцінного часу. Але справа нагальна, а оскільки всі ви люди поважні і маєте вагу в суспільстві, то в розголосі не зацікавлений ніхто. А наше бюро, яке не має стосунку ні до ФБР, ні до інших подібних організацій, відрізняється саме тим, що всі наші розслідування не відомі пресі. Тож усе, що зараз відбудеться, тут і залишиться. Якщо хтось із вас захоче заробити на сенсації, майте на увазі: в нас є матеріали, оприлюднення яких буде небажаним для кожного з вас. Будь ласка, Керстін, ознайом наших гостей із вмістом файлів.

Керстін тицяє кожному до рук теку. Я відкриваю свою — що ж, нічого такого, оприлюднення чого я б боялася, хай друкують на здоров"я, теж мені секрети! А це що? Записка. «Величко, не псуй мені гри і вдай засмучену. Не розумію, як тобі вдалося приховати свої кістяки у шафі так, що ми їх не знайшли? Але від сьогоднішнього дня я припускаю, що ти не маєш жодного. Це жалюгідно».

От стерво! Я зустрічаюся з нею очима. Вона дивиться на мене уважно і якось… не знаю, це новий підступ. Та чорт із нею, хай зловтішається. Але тепер вона знатиме, що я тримала її життя у своїх руках — і помилувала її. А могла б і не зробити цього. От хай тепер скавчить зі злості. Цікаво, що там у моїх Сінчі? Невже вони мають брудні таємниці? Схоже, що там теж записки від Керстін. Отже, вона робить ставку на Брекстонів та Гікслі.

— Звідки… звідки у вас це?! — Меріон зараз паралізує, точно. — Яке ви маєте право…

— Місіс Гікслі, ця інформація лежатиме тихенько, як лежала досі, однак тільки-но ви спробуєте розголосити щось із того, про що дізнаєтесь зараз, ця тека потрапить до рук редактора однієї з найтиражніших газет. — Сивий насмішкувато спостерігає за нами. — І це всіх стосується.

От узяти зараз, шпурнути їхню паскудну течку на підлогу й піти звідси — нехай пострибають! Адже їм для вистави, не знаю вже для якої саме, потрібні ми всі, неодмінно. Якщо я піду, все розпадеться. Що ж, я поки що посиджу, бо чорний кіт задрімав на моїй нозі.

— Давайте вже починати. — Джейк роздратовано бгає папери. — Усе зрозуміло. Грубий шантаж, але вибору в нас немає, звичайно.

Кажи тільки про себе, тюхтію. Які в тебе можуть бути секрети? Онанізмом у ванній займаєшся, а хтось із цих спритників сфотографував процес? Ні на що більше ти не здатен, а в мене вибір є. Навіть якби ця тека містила інформацію про те, що я вбила Кеннеді, я б кинула її Бартон межи очі та грюкнула б дверима. Ніхто не ставитиме мені умов. І ніхто не шантажуватиме мене.

— Отже, ми порозумілися. Тепер я перейду безпосередньо до справи. Ви всі знаєте, що вісімнадцятого червня по-точного року з аеропорту Майамі вилетів літак. На борту літака було троє членів екіпажу — пілот Бен Кайтел, штурман Стюарт Гук і стюардеса Лінн Келлі. І шестеро пасажирів — вас представляти не треба, ви знаєте одне одного дуже добре.

У кожного з вас були нагальні справи на території Перу. Кожен з вас дізнався про необхідність поїздки буквально в останню хвилину, і жодному з вас не вдалося придбати квитка на потрібний рейс. Так ви всі опинились на борту приватного літака — кому він належав, ви не знали, але він летів до Ла-Пас у зручний для всіх вас час, тому ви придбали квитки. Літак справно наближався до мети, аж поки на півдорозі в нього не заглух двигун. Літак упав посеред джунглів, але не вибухнув. Екіпаж загинув, а вас узяли в полон бандити.

— Навіщо ви це розповідаєте? — Брекстон роздратовано червоніє. — Ми там були.

— Так. Усі ви там були. Я говорю це для того, аби не випустити з поля зору факти. У кожного з вас була причина летіти до Ла-Пас, справжня причина. Містер Брекстон має пасинка, сина його покійної дружини, чию пам"ять він шанує. Пасинок повсякчас потрапляє в неприємні історії в усіх кінцях світу, а містер Брекстон його визволяє. У місіс Гікслі є дочка Кейт, яка порвала всі стосунки з родиною сім років тому і відтоді займається організацією наукових експедицій. Міс Величко чекали в посольстві, а в містера Краузе було відрядження. І тільки двоє людей не мали особливих причин сідати в цей літак. Містер Гікслі і місіс Брекстон. Але вони там опинились.

Пані та панове, я знаю, що випробовую ваше терпіння. Але вам доведеться вислухати мене. Так вийшло, що кілька різних сюжетів сплелися в один. З одного боку — наша служба давно відслідковувала міжнародного терориста Курта Монтою. Зокрема агент Бартон останній рік підібралася дуже близько до нього, зірвавши йому кілька операцій. І нам було потрібно, аби Курт був упевнений, що міс Бартон летить до Ла-Пас, коли в той час вона була зовсім в іншому місці. Курт гадав, що дістав інформацію щодо пересування агента Бартон, а насправді стежив за міс Величко. На відстані їх можна сплутати. Звичайно, ми не мали жодного права ставити під загрозу життя ні в чому не винної жінки. Але ризик був мінімальний, оскільки агент Бартон була потрібна Куртові тільки живою. Тому, коли міс Величко сіла в літак, ми зняли спостереження. Ми уявлення не мали, що бортовий комп"ютер було зіпсовано за кілька хвилин до відльоту й пальне було недолите. Курт зробив перший хід. Це одна частина історії. Інша починається так само невтішно. Коли міс Величко після катастрофи оглянула екіпаж, вона зробила висновки, що пілотів було отруєно, а стюардесу вбито ударом у голову.

— Що? — Меріон аж підскочила. — Це дурниця!

— Ні, місіс Гікслі. Я цілком довіряю судженням міс Величко. Вона як лікар має чудову репутацію, до того ж у неї величезний досвід роботи в екстремальних умовах, тому поставити діагноз без аналізів і знімків вона цілком здатна. Подальше розслідування показало, що вона мала рацію. Також саме завдяки її спостережливості ми визначили, хто саме й коли отруїв пілотів. Це було зроблено перед відльотом. Ми опитали персонал, що чергував вісімнадцятого червня, — а це сотня душ. Ми дістали свідчення, що пілот і штурман перед відльотом пили каву з автомата, а каву їм принесла стюардеса Лінн Келлі.