Тітка Роза. Господи, мені нарешті дадуть спокій? Я хочу побути на самоті.
— Я у ванній.
— То виходь.
Уже йду. Що мені ще залишається?
— Віко, цьому треба покласти край.
Вона сидить у фотелі, обличчя в неї вже не таке хворобливо бліде, це вплив морського повітря, звичайно. Вона така сама — затишна та м"яка, з великими сумовитими очима кольору молочного шоколаду.
— Розо, ти про що?
— Ти знаєш, про що. Віко, тобі треба перестати тинятися світом, ти ж хороший лікар, треба вже якось шукати стабільності. Бачиш, у яку халепу ти тепер потрапила?
— Розо, стабільність я маю. У мене є постійна робота, і моє життя мене цілком задовольняє. Моя стабільність полягає ось у чому: я роблю, що хочу, мене ніхто не зраджує, я можу говорити те, що думаю, і тому, кому вважаю за потрібне… Крім того, я не мушу ходити до синагоги чи церкви.
— Віко, це все дурниці. Звичайно, я розумію, твоє життя завжди було тяжким. Я намагалась полегшити його, як могла, але все одно. Віко, дівчинко моя, я просто хочу, аби ти була щаслива. Я хочу бавити онуків, бачити твою усмішку… Розумієш?
— До чого ця розмова? Розо, мені всього цього не треба. Правда, зовсім не треба.
— Оце ж і є найгірше.
Вона засмучена, але що я можу їй сказати? Ми навмисне обминаємо в розмові Гарольда, багато що обминаємо, бо суть справи не змінюється. Я повернусь до свого життя — того життя, що було в мене до всієї цієї історії. Дещо, звичайно, буде по-іншому, та не у принципових питаннях.
— Керстін така мила, ось привезли мій одяг… Я поки що не повертатимусь додому. Там працюють будівельники, треба ж відновити все… Та й не знаю, як я зможу там далі жити? Гарольд…
Усе одно цього було не обминути. Я знала.
— Вибач. Це моя провина. Я не повинна була вплутувати вас у це. Уявляю, як мене кляне зараз Дженна.
— Він давно з нею розлучився, вона вийшла потім за Пола Ґольдблума, в них уже є діти… Він жив сам, останній рік ми часто бачились.
— Вибач.
— Нічого. Куди ж тобі було податися ще?
— У світ, Розо.
ebooksa