Дух джунглів

— Віко, я сумую без тебе. Невже є така необхідність їздити чортові на роги? Колись ти можеш так і загинути.

— І це буде найкраще, Розо. Але ще не тепер. Спершу я маю владнати кілька нагальних справ.

Вона з жалем дивиться на мене. Очі її поволі наповнюються слізьми. До біса, я не хотіла всього цього, але що я їй могла сказати, крім правди? Не можна брехати тому, кого любиш. Для брехень існують вороги.

— Одягайся до обіду. Там у шафі одяг, купили для тебе — я попросила Еріка, він подбав, оце сьогодні привезли. Віко, Ед дуже милий, та й Луїс теж. Може…

— Розо, це неможливо.

— Чому?

— Я не можу тобі сказати.

Що я їй скажу? Що з тієї хвилини, як я побачила Еріка, всі інші перестали для мене існувати? Я помру, якщо хтось дізнається про це.

— Добре, не будемо про це. Віко, ти скидаєшся на привида. Тобі треба дбати про своє здоров"я. Волтер… до речі, як ти могла таке вчинити з ним? Такий милий хлопчик, ти розбила йому голову, а він так старанно лікував тебе, мене заспокоював… Віко, я не розумію, що з тобою діється. Тобі треба відпочити, кудись поїхати — не працювати, а просто так… Віко, ти чуєш мене?

— Так. Не хвилюйся, тобі не можна хвилюватися. Я відпочину — потім, добре? А зараз я мушу повертатися до Ла-Пас, тамтешня місія чекає на мене, а вже згодом…

— Ти й сама в це не віриш. А я так мріяла, що ось ти виростеш, вийдеш заміж, народиш діток… У Еріка й Керстін такі милі дітки — близнюки, Стівен і Лілі, ти їх бачила. Як дивно складається доля — отут віднайти сестру. Ви дуже подібні, знаєш? І це добре, ось я помру, а в тебе залишиться рідна людина. Керстін обіцяла розповісти про свою матір. Віко?

— Ти сама не розумієш, що говориш, Розо. Керстін Бартон не годиться мені в родичі. Я не терплю цієї зарозумілої злостивої суки і не хочу мати з нею нічого спільного. І як тобі могло на думку спасти, що я з нею…

Я не терплю її поряд, бо це її цілує Ерік щоночі. Це вона народила йому дітей.

— Віко! Як ти можеш!

— Так. Ходімо обідати, я голодна.

— То хоч одягнися по-людськи, Ерік так клопотався…

— Ти йди, я не забарюся.

Я витягаю з шафи одяг. Ерік клопотався про нього? Кілька гарних суконь різного призначення, ошатний костюм, черевички й білизна — усе найдорожче. Іноді я так одягаюсь, та дуже рідко. Мені зручніше в джинсах і майках, ще й босоніж. Але я вдягну це, бо то Ерік купив для мене. Навіть якщо це просто вияв гостинності. Зрештою, я поверну гроші, випишу чек — і все.

Вони всі вже чекають на мене. Їдальня витримана в тому самому стилі, що й весь будинок — максимум світла та квітів, а повітря з океану таке, що й дихати ним шкода. За столом, окрім Еріка, Керстін і нас, ще той сивий чоловік, що провадив розмову, жінка та хлопчик років одинадцяти, з невиразними азійськими рисами й несподівано яскравими блакитними очима.

— Сідай, Торі, ти трохи забарилась.