Дух джунглів

Я мовчки сідаю на вільне місце — біля азіатки. Ерік у сліпучо-білому костюмі та червоній сорочці такий гарний, що я ладна дивитись на що завгодно, тільки не на нього. Інакше я не зможу приховати… не зумію. Тому я дивлюсь на квіти.

— Знайомся, Торі. Це мій батько, Рон Бартон, його дружина Міцуко та мій брат Саймон.

— Приємно.

Це все, що я можу сказати. Я ж не дикунка, зрештою, тому можу бути ввічливою. Ось від кого успадкувала Керстін свої нахили. А де ж матуся? Азіатка, вочевидь, друга дружина. Та, власне, мені нецікаво. Я поїду звідси дуже скоро. За столом точиться розмова, а мені байдуже. Джунглі співають у моїй душі, я так тужу за тим лісом, за зеленавим вогким присмерком, мені так незатишно тут…

— Ви зовсім нічого не їсте. — Міцуко робить співчутливу міну. — Вам треба їсти, Волтер казав, що ви зовсім виснажена.

— Він нікудишній лікар. Мене ще багато залишилось.

Я не можу їсти. Я не хочу нікого бачити. Ерік про щось говорить з Едом, тітка Роза спілкується з малим, старий Бартон і Луїс теж знайшли тему — я не дослухаюся. Мені просто хочеться піти звідси.

— Ви погано почуваєтесь? — Міцуко грає роль дбайливої матусі.

— Зі мною все гаразд.

Нарешті обід скінчився. Усі встають і розходяться, а за коктейлями спілкуються далі. Милий обід у великій родині. Тільки це все брехня. Ніяка ми не родина, і цим людям щось треба від мене, щось вони замислили, багато чого не сказали і гадають, що я цього не помітила. Я, може, недостатньо вихована — хоч тітка Роза старалась, та бач! — але я не дурна.

— Вам дуже личить сукня.

Ерік. Я зводжу на нього погляд. Він усміхається мені, ця усмішка трохи дитяча та… справжня. Господи, що за муку я терплю!

— Дякую. Скажіть мені, скільки ми вам винні — я випишу чек.

— Що ви! Не треба мене ображати. Знаєте, я страшенно зрадів, коли Керстін сказала, що знайшлась її кузина. Їй потрібен хтось… хтось такий, як вона. З багатьох причин подруг вона не має, а тут ви. Тому ви завжди бажана гостя в нашому домі.

У їхньому домі. Що я маю робити? Я повинна поїхати звідси, доки не потрапила в дурне становище. І доки Керстін нічого не помітила, бо цього я боюся найбільше. Тільки б вона не помітила! Ото вже зловтішатиметься!

— Так, дякую. Ми, здається, на острові? Коли я можу поїхати й чим?

— Поїхати? А Керстін казала, що ви погостюєте кілька днів!

Його довгасті сині очі в чорних густих віях — такі неймовірні, здивовані… Як подобаються мені ці очі… Я повинна тікати, тікати звідси.

— Ні, вона помилилась. Я мушу їхати. На мене чекає робота.

— Розумію. — Він задумливо дивиться на мене. — Та мені здається, що вам не завадив би відпочинок.