Дух джунглів

Я спущуся вниз — і цілий світ упаде мені до ніг. Я робитиму, що схочу. А тітці Розі потім подзвоню. Треба тільки прикупити набоїв, а ще — перекусити, бо я так справді охляну. На тому обіді я так намагалася не дивитись на Еріка, що не проковтнула ні крихти. Колись давно — мені було тоді років отак із десять — у дівчат з"явилися ляльки виробництва Німеччини. Вони так відрізнялися від наших, як кришталева ваза від глиняної макітри. Я не була ні балуваною, ні примхливою, але мені так схотілося такої ляльки! Боже мій, тільки уявляла собі, як воно — заплітати й розчісувати її шовкове волоссячко, дивитися в очі, наче справжні, обрамлені чорними м"якими віями…

Та хіба могла я розповісти про свою мрію тітці Розі? Я боялася. Я тоді ще прокидалась ночами і нажахано шукала тітку Розу очима — ану ж вона мені наснилася, а я оце в інтернаті! Та вона була поруч — завжди. Але про ляльку я їй не сказала.

Мабуть, у мене організм якось неправильно влаштовано: якщо вже закортить мені чогось недосяжного, то стає зовсім погано. Тоді я захворіла. Я просто лежала і не мала сил підвестися. Я відчувала, як повітря проходить крізь моє тіло. Тітка Роза злякалась, тягала до мене лікарів — марно. А потім прийшла Наташка. Її не впускали до мене, та вона таки впросила. У неї був для мене подарунок — лялька. Її названа мати працювала тоді в «Дитячому світі», тож ляльок привезли, їх одразу ж розхапали «свої», і вона взяла двох для нас із Наташкою. Уже до вечора моя хвороба минулася. Тітка Роза звела факти докупи, а потім плакала і просила: якщо мені ще чогось припече, щоб одразу говорила.

Але я не використала її доброти жодного разу. Просто я навчилася керувати своїми бажаннями. От тільки Ерік мені не дістанеться ніколи. Я не посмію жодного слова промовити про те, що відчуваю до нього. Я просто зникну. Мені нема чого сказати моїм Сінчі, хоч я люблю їх обох. Мені нема чого сказати тітці Розі — вона засмутиться. І я не можу дозволити, щоб Ерік або Керстін помітили, що я… Ні. Цього не станеться.

Я біжу вниз брудними сходами. Не знаю, що це за місце, та в цьому будинку сьогодні порожньо. Думаю, тут просто офіси, а сьогодні, здається, неділя, «білі комірці» сидять удома й дивляться телевізори. Двері чорного ходу замкнено, та я просто стріляю в замок — от я й вільна. Чудове відчуття — весь світ переді мною.

— Цікаво, як далеко ти зібралася?

Я рвучко обертаюсь. Керстін Бартон. Звідки вона тут узялася? Несуттєво, все одно вона вже тут. І джунглі дзвенять у мені все голосніше, а прадавня пісня біля багаття лунає майже розбірливо…

— Там був іще один гелікоптер, і значно швидший, ніж Еріків. Стій де стоїш, Величко.

На мене дивиться чорне вічко револьвера. Що ж. Я згодна й на це, аби лише не відчувати такого страшного відчаю. Нікуди йти. Так, мені вже нікуди йти, глухий кут, із якого вихід лише один — саме такий. Що ж, так тому й бути.

— Я вистрілю, не сумнівайся.

Наче мені не все одно.

— Знаєш, коли в тебе робляться такі очі, я тебе починаю боятися.

І добре робиш, красуне. Та я не вбиватиму тебе, бо твоє життя дороге Ерікові. Я не завдам йому болю. Але я покараю тебе, змусивши до пострілу — того єдиного, що розв"яже кілька нагальних проблем. Ти вб’єш мене і ніколи не зможеш собі цього пробачити. Ти багатьох убивала, та вони не тривожать твоїх снів, бо так трапилось — от і все. Але мене ти пам"ятатимеш, Бартон, бо саме мене ти вбивати не хочеш. Щось тобі треба від мене. І щось ти до мене маєш, щось особисте. Але зараз ти вистрілиш, куля проб"є мені груди чи голову — і все скінчиться, ми з Та-Іньї підемо на очеретяні поля, вона розповість мені все-все, а я просто брестиму по траві.

А для тебе, Керстін, усе тільки почнеться. Ти згадуватимеш цей день щодня, прокручуючи в голові варіанти, й одного разу тобі здасться, що був інший вихід, окрім пострілу. І тоді тобі стане ще гірше. Я покараю тебе, Бартон, — за те, що ти зруйнувала моє життя, примусивши сісти в той літак. Якби не це, я б жила, як жила: мене чекала нова робота на новому місці, в душі було гладеньке дзеркальне плесо, яке відбивало хмари й шарварок навколо — та не коливалось. І я б не знала, що є на світі Ерік. І Гарольд був би живий. Стріляй, Бартон.

— Гадаю, ще трохи — і в тебе виросте хвіст, Величко, — вона дивиться на мене крізь приціл. — Людина з очима ягуара — це як у фільмі жахів, якби ти дивилася кіно, ти б знала. Не хочеш поділитися, звідки роздобула таку красу? Бачу, не хочеш. Не наближайся до мене. Я хочу просто поговорити.

— Ми вже з тобою про все поговорили.

— А я думаю, не про все.

Вона грається зі мною, біла симпатична мишка, але я не граюся. І тому стрибаю на неї — постріл застав мене в польоті, земля вдарила в обличчя, а темрява стала нестерпною. Я не хочу темряви!..

… — Я не мала іншого виходу! — Керстін так кричить, аж луна б"є мені в голову. — Ти не смієш казати мені такого!

— Ти просто кровожерлива, зарозуміла від повної безкарності лярва. — Це Луїс, вихований і підкреслено галантний Луїс? Не може бути. — Це ти винна в тому, що сталося. Якби ти дала їй спокій…