Дух джунглів

— Так. Зараз вийду.

Він стоїть на балконі, а вечір робить його обличчя таким молодим і світлим. І я не можу надивитися на нього. За що мені це? Чому я мала покохати цього чоловіка, покохати важко, без надії? Я не знаю. Я не хочу жити з цим почуттям.

— Не дивіться на мене, містере Гамільтон. Синець жахливий.

— Для мене це не новина. Керстін частенько приносить ще й гірші.

Звичайно ж, із такою роботою і такою прикрою вдачею Керстін мусить частенько діставати на горіхи.

— Так, звичайно. У неї така робота.

— Я вже звик. Хоча, звичайно, звикнути неможливо. Коли вона зникає — відтоді як ми побралися, це буває нечасто, але трапляється… Тоді я місця собі не знаходжу, спати не можу, знаєте, никаю кімнатами, шукаю вчорашнього дня. Я розумію, що її робота має значення для цілого світу, хоч він цього не вартий і ніколи не дізнається, кому завдячує… Я страшний егоїст. І мені немає діла до цілого світу, коли Керстін у небезпеці. Але я нічого не можу вдіяти — тільки чекати.

— Так. Це, мабуть, важко.

Що я ще можу сказати тобі, мій коханий? Нічого. Мені немає місця у твоєму серці, мені немає місця ніде. Мабуть, Керстін покарала мене тим, що не вбила.

— Це дуже важко. Знаєте, Торі, я чомусь страшенно радий, що ви з"явилися. Керстін теж була рада. Так дивно… всі ці люди в моєму домі… Керстін і Рон ніколи не приводили сюди нікого, а тепер я не знаю, що й думати. Усе це небезпечно і не подобається мені, бо в нас діти.

— Навіщо вона це робить? У них же мають бути якісь їхні бази?

— Так, і вони є, я знаю. Гадаю, це через вас. Керстін говорила мені — вона ніколи не говорить про роботу, але не цього разу. Вона казала, що вплутала вас у якусь жахливу історію і тепер вам загрожує небезпека.

— Я дам собі раду, містере Гамільтон.

— Ерік. Називайте мене так.

— Дякую. Так от, Еріку, я чудово дбала про себе всі ці роки — і зараз подбаю. Тому скажіть своїй дружині, хай не переймається дурницями. Я дам собі раду і сама впораюся з усіма покидьками, що…

Постріли лунають зненацька — гелікоптер завис над нами, і снайпер не шкодує набоїв. Я штовхаю Еріка на підлогу. Хай мене сягне куля, та не його. Я не зможу жити ще й із цим, мені Гарольда задосить. Ерік не може загинути, він потрібен мені. Якщо я знатиму, що він десь є, я зможу просто існувати, дивлячись на сонце і знаючи, що він теж його бачить. Але якщо його не стане, мене теж не стане. Власне, мене вже немає… ні, ще є — рівно стільки, щоб захистити його.

— Негайно в будинок!

— Торі, обережно!

Я встигаю обернутися й запускаю руку в горлянку негідника. Його кров хлюпає на мене — горло виштовхує її в повітря, плямуючи мармурову підлогу.

— Еріку, тікай!