— Після спілкування з тобою мене точно канонізують, Величко. Можливо, навіть посмертно.
— Чого ти приперлася?
— Якщо ти не забула, це мій будинок.
— Я сюди не рвалася.
Чорний кіт стрибає до мене на ліжко і вмощується біля подушки. Я тягнуся до нього й притискаюсь щокою до його оксамитової спинки. Він починає муркотіти. Мільйони років існують коти, а люди досі не знають, яким чином утворюється отой затишний котячий звук. І всі досягнення науки нічого не варті, бо жоден учений так і не з"ясував, чим саме муркотять коти.
— Я дала собі слово не дратуватися. — Керстін зацікавлено спостерігає за нами. — Власне, я прийшла тобі сказати, що подають ланч, тож одягнися й виходь. А потому влаштуємо, нарешті, розбір польотів.
— То йди, я маю вдягнутись.
— Величко, твої жалюгідні мощі я бачила багато разів.
Я мовчки йду до ванної. Мені не хочеться сваритись. Мабуть, я вже вичерпала свій запас люті, треба трохи почекати, доки вона відросте. Тоді я неодмінно скажу цій Бартон, аби забиралася геть.
Ланч так собі, якийсь картонний на смак. Це тут такий невправний кухар? Утім, це не має жодного значення. Гарячі очі Луїса пестять мене, а Ед стискає мою долоню. Нам було добре разом цієї ночі, але що буде далі? Та яка, зрештою, різниця…
— Пані та панове, прошу до альтанки, там подаватимуть напої.
У Рона Бартона глухий занудний голос. І весь він якийсь пригаслий, наче попелом притрушений. І тільки очі — яскраво-блакитні й живі — зраджують його. Він пристрасний і рухливий, здатний на будь-який вчинок, якщо буде впевнений у його беззастережній необхідності.
Ми розташовуємося в альтанці, обплетеній якоюсь ліаною. Матінка Міцуко принесла тацю з напоями, поставила на стіл і вийшла. Покірна східна жінка. Вона вдає, як і всі вони. Усе це несправжнє.
— Гадаю, нема чого зволікати з розмовою.
Ось тепер він справжній. Обличчя світиться засмагою, сиве волосся виграє на сонці, руки сильні, загорілі й зовсім не старечі. У Рона Бартона ще пороху стане, чого там прибіднятися!
— По-перше, я запевняю вас, що тепер ми говоритимемо з вами абсолютно відверто. Ми вирішили — а це рішення далося нам нелегко — що повинні відкрити свої карти повністю, не вимагаючи того самого від вас. Наша організація існує досить давно, в ній є свої правила, що їх наші працівники виконують беззастережно, і лише деяким, особливо здібним, дозволено діяти на власний розсуд. Ми не шукаємо злочинців, аби віддати їх до суду. Як правило, вони уникають покарання, так уже в нас ведеться, нічого не вдієш. Наша організація спеціалізується на відстрілі особливо небезпечних представників людства, і немає значення, хто це: чи корумпований сенатор, чи наркобарон, чи агент ворожої розвідки, чи терорист — усі вони є однаково небезпечними, всі вони порушують спокій наших громадян, тому ми знищуємо їх.
— Тобто держава фінансує вбивство? — це Ед, добра Душа.
— Містере Краузе, держава — це не щось монолітне. Держава складається з людей, одні з яких хочуть одного, інші — іншого, але беззаперечним є ось що: усі вони потребують безпеки, і саме про безпеку ми й дбаємо. Ми не служимо нічиїм політичним інтересам, хоча скрізь є люди, які намагаються так чи інакше вплинути на нас і використати навички наших працівників на власну користь. Та для нас це не прийнятно.
— Прийнятніше використовувати беззахисних жінок у власних брудних справах! — Луїс стискає мою долоню. — Як ви могли, містере Бартон!
— Наскільки я можу судити, міс Величко в жодному разі не можна назвати беззахисною. — Бартон тонко всміхається. — Ми зібрали матеріали про всіх вас. Міс Величко походить із мафіозної родини Левін — вони вважають її ріднею, хоча й недолюблюють. Гарольд Левін, голова цієї родини, колись був її коханцем. Коли вона розлучалася з чоловіком — а вона була заміжня за Кеннетом Вудвордом Третім, це надто відома родина, аби їй вдалося вислизнути без утрат, — саме Гарольд Левін допоміг їй, дискредитувавши Кеннета Вудворда. Ви не знали про це, міс Величко? Так, ваша мила тітонька Роза звернулась до нього по допомогу, знаючи, що ви цього ніколи не зробите. А потім міс Величко працювала в різних місіях Червоного Хреста, та ще в таких умовах, що й чоловіки не витримували. То що, містере Домінґес, може, припинимо балачки?
ebooksa