— Ми ще до цього повернемось.
— Гадаю, не буде потреби.
Я просто нестямлюся з люті. Ці кляті нишпорки лазили по моєму житті, пхали свої брудні носи в усі шпарини моїх приватних справ. А тітка Роза та Гарольд! Господи, його щастя, що він уже мертвий. Інакше я б його вбила! Як він посмів? Після того, що було?! Після Дженни?
Очі Бартона вивчають мене холодно й прискіпливо. Він зумисне сказав це, він знав, що мені це буде нестерпно. Старий грає з людьми? Це означає, що люди для нього нічого не варті, яким би словоблудством він не прикривався. Треба буде — він і дочки не пошкодує, аби його було зверху. Та я не піддамся.
— Нема про що говорити. Луїсе, для містера Бартона чи то моє, чи то ще чиєсь життя — ніщо в порівнянні з його бажанням виграти.
Старий не змигнув, та підборіддя затверділо. У мене є така риса — говорити правду в обличчя, причому саме тоді, коли людина впевнена, що правди ніхто не знає. Керстін теж сидить незворушна й далека, та очі її з-під опущених вій уважно вивчають мене.
— Власне, про це потім, — старий уже опанував себе. — А тепер я далі розплутуватиму наш клубок. Як ви вже зрозуміли, Керстін моя дочка. І найкращий наш агент. Останні кілька років вона відійшла від справ і лише консультує агентів з різних питань, розробляє стратегію тощо. Але не цього разу. Ви пам"ятаєте, що сталося в грудні минулого року в Атланті?
Звичайно ж. Хто таке забуде? Сотні обгорілих та розірваних тіл, крики поранених, стогони конаючих… Минуло два дні, як я повернулася з Нігерії, і поїхала до Атланти на боксерський поєдинок. Мене викликали, посадили в гелікоптер — і вже за двадцять хвилин я разом з іншими була там. Нас тоді було небагато — тих, що були на місці і в бойовій готовності. Мені дісталась дитяча хірургія — бо дитячих хірургів, які б могли працювати в польових умовах, можна було порахувати на пальцях: я, вірменка Сірануш Золян, Білл Генсон і Дональд О"Нілл, рудий Дон, ми з ним колись працювали в Анголі і навіть якийсь час спали разом. Нас було четверо — і кілька десятків маленьких страдників, обгорілих, поранених, наляканих, і натовп збожеволілих від горя родичів — це у кращому випадку, бо в декого всі родичі загинули… Це вже потім, за кілька годин, до нас добулися медики з усього світу, а тоді, в оті перші години, ми відганяли смерть самотужки. Діти не могли чекати. І ми оперували, оперували, оперували — намагаючись урятувати напіввідірвані кінцівки, витягаючи осколки, приживляючи шкіру. І втішали, і гамували біль, і падали з ніг. А потім душа боліла, і хотілося взяти їхній біль на себе, хоча б частинку їхнього болю, аби їм було легше. І, вмираючи щоразу, коли вмирав хтось із них, розуміли, що всього цього могло не бути.
Але сталося те, що сталося: сучий вилупок Курт Монтоя підклав бомбу у величезний супермаркет. Бо йому зад свербів, щеняті зінському. Він хотів заявити про себе світові. Він цього, звичайно, не сказав. Вони завжди підводять під свої злочини солідну, на їхній погляд, ідеологічну базу, та суть справи не міняється: сотні загиблих і скалічених, серед яких — діти, котрі прийшли вибрати собі нову іграшку. Ще мить тому вони раділи, сміялися, плескали в долоньки й довірливо тулилися до материних грудей. І життя тих, що вижили, поділилися на дві частини:
— Бачу, ви згадали. — Рон Бартон оглядає всіх, аби пересвідчитись, що ми всі уважно слухаємо. Даремно турбується. — От і добре, значить, зайвих пояснень не треба. Але ви не знаєте, що до того вибуху в Атланті Курт улаштував кілька менших. Цим займалося ФБР, та безуспішно. Їхні звинувачення не знайшли підтримки — з багатьох причин. Однією з них є те, що на службі у Педро Монтої перебувало багато різного люду, і серед них були урядники високого рангу. Торкнути Курта означало зачепити інших. Протидія була страшна. Та коли вибухнуло в Атланті, справу передали нам.
Он воно що. Усі ті дітлахи постраждали тому, що багатенькі впливові гниди оберігали свої прибутки та фальшиві репутації. Звичайно ж, прихований гріх — наче й не гріх зовсім, вони це ввібрали в себе з молоком матері. Аби зовні все було пристойно, а там — хоч трава не рости.
— Ми досить довго намагалися вистежити Курта. І Керстін це вдалося. На жаль, нас зрадили — у наших лавах опинився подвійний агент, і Курт почав переслідувати Керстін. Тоді було вирішено задіяти міс Величко, але так, щоб вона не знала. Курт стежив за нею, а Керстін і наші люди — за Куртом. Убивати його на території СІНА було не можна — з багатьох причин. Нам треба було виманити його з країни. Тому ми зробили так, аби міс Величко сіла в літак, що летів до Ла-Пас.
— Чому саме в цей? — я знаю, чому, але ти мені скажеш, сучий сину.
— Він невеликий, пасажирів небагато, ризик мінімальний.
— Тобто, коли б він упав, дев"ять загиблих краще, ніж сто? І ваша донечка цілісінька, а замість неї гине нікому не відома лікарка, та ще й колишня коханка мафіозі, так, містере Бартон?
— Власне, так.
Він дивиться на мене абсолютно спокійно. Рідкісний негідник.
— Яке ви мали право?! — Ед, бідолаха, йому це зрозуміти найважче.
— Жодного. Ми у своїй діяльності не спираємося на білль про права, містере Краузе. Нам треба було заманити в пастку терориста, винного в смерті сотень людей, тож…
— Смерть іще кількох не мала значення, — я обіймаю Еда. — Заспокойся, любий. Ти нічого не доведеш цьому панові, бо він за все своє життя нічого не створив. Важко народити людину, а вбити — раз плюнути, а вже чужими руками — так навіть зручно якось. Не витрачай на нього запал, він усе одно залишиться впевненим у своїй винятковій правоті.
ebooksa