— Не треба іронізувати, міс Величко. Адже саме нам мільйони людей завдячують своїм спокійним життям.
— А нам що з того? Ми не належимо до тих гіпотетичних мільйонів.
— Гаразд, потім про це. Усе це просто балачки.
— Тепер — звичайно, бо Курт знає, що Керстін живісінька, що ви пошили його в дурні, і прагне реваншу. І десь знову гримне, так?
— Так. Але ви недооцінюєте себе, міс Величко. Саме ви вбили Педро Монтою, чи не так? І саме ви поцупили з його сейфа цінні речі?
— Верзете, як перед смертю, містере Бартон. Усе це словоблудство. А правда в тому, що діло у вас не пішло на лад і ви збираєтесь почати все знову, а мене виставити в ролі наживки. І ви поспішаєте, бо лайно кипить уже біля самих ваших дверей: Курт учинив напад на будинок вашого зятя, ви підставили власних онуків. Гадаю, ви це вчинили навмисне, щоб мати підставу знову кинути мене вовкам на поталу і щоб тінь вашої совісті покірно мовчала. Тепер ви просто впевнені, що повинні так вчинити.
Керстін трохи сіпає бровою. Я весь час дивлюся, як вона реагує. Вона ледь сіпає бровою — нервує? Чи це їй просто незручно чути правду? Яка різниця.
— Міс Величко, ви завжди підозрюєте людей у мерзенних намірах?
— Я просто завжди бачу, коли мені брешуть, містере Бартон. А ви брешете не тільки мені, але й собі.
Він зводить на мене свої неприродно яскраві очі. У них миготять блискавки. Здається, я таки дістала його.
— Можливо. Але сейф Педро ви обчистили. Керстін бачила скриньку з твердого матеріалу, оздоблену золотими цвяшками, що зображають сузір"я. Де вона?
— Не ваше собаче діло.
— Ви не розумієте, міс Величко, — голос його надто спокійний, аби можна було припустити, що він говорить правду. — Та скринька — сама по собі надзвичайно цінна річ, артефакт часів перших китайських династій. Ця річ згадується в багатьох рукописах різних часів, але коли три тисячі років тому її вперше згадав китайський історик, він налічував їй кілька сотень років. І те, що всередині, теж має свою цінність, але в порівнянні до ціни скриньки то дрібниця.
—І що?
— Ця річ у вас. Курт оголосив нагороду за те, щоб вас привели до нього живою. І тому я прошу вас віддати скриньку добровільно.
— Сказала ж, не віддам, ні вам, ні Куртові. Вона мені й самій подобається.
— Це добра думка, міс Величко, якби не один нюанс. — Вельмишановний містер Бартон глузливо посміхається. — Ви не зможете її продати, на неї полює надто багато людей, і доки вона у вас, ви не матимете спокою.
— Я не віддам цієї штуки. Вона моя, ви не маєте права в мене її забирати.
— Міс Величко, ви забуваєте, що тут ви на моїй території. А ще з вами двоє ваших друзів — чи коханців? І ваша тітонька, мила дама, я…
— Досить. — Керстін рвучко підводиться. — Це огидно, і ти сам це знаєш. Вона не буде допомагати нам, якщо ми погрожуватимемо. Хіба ти не бачиш?
ebooksa