Дух джунглів

— Койя…

Вона дивиться в очі ягуарові на моєму плечі. Господи, тільки не це! Знову божевільна індіанська дівка, зараз гепнеться навколішки, почне верещати… Та вбити її я тепер не зможу. Не знаю чому. Просто не зможу. Яка дурниця, сама собі не вірю.

— Гаразд, гаразд, тільки не починай цього!

— Койя!

— Добре, добре, Койя. Знаю, тільки досить уже. Скажи мені, де чоловіки?

— У підвалі.

Звичайно ж, а чого я хотіла? Як у кожному будинку, тут є підвал.

— Показуй.

— Ні, хазяїн упіймає нас. Треба сховатися.

— Дурниці. Я й сама знайду, де той підвал. Ти не викажеш мене?

— Ні. Не ходи туди, Койє!

Я натискаю на її сонну артерію — зовсім трохи, та тепер вона полежить спокійно, принаймні годину, а більше, можливо, й не знадобиться. Або я знайду своїх Сінчі, двох кретинів із половою в головах, або тутешні господарі знайдуть мене, і тоді це буде вже зовсім інша пригода.

Я поволі рухаюсь коридором, уздовж якого біліють двері. Що б там не казали, та в таких великих будинках незатишно. Тут достобіса прибирання, отож постійно крутяться якісь чужі люди. Ні, мені б це не сподобалось, точно. Таке життя, як у старорежимних королів, — навіть до вітру ходити на очах у зацікавлених глядачів. Де ж тут цей клятий підвал? Десь же має бути? Чути якусь розмову, та я не розумію ні слова. Треба було повчити іспанську, та я, як завжди, полінувалась. Якби ж знаття, що в кума пиття. Власне, в мене був свій резон: все одно за час своєї роботи я б вивчила більшість місцевих говірок, то й напружуватись не стала, але тепер це стало б мені у пригоді. Та що тепер шкодувати?

Сходи, що ведуть униз, виринули просто за рогом коридору. Гадаю, я обійшла будинок по периметру, доки дісталася сюди. Що ж, варто спробувати спуститися. І це не той випадок, коли від подальших дій гірше не буде. Якщо я спущуся, то гірше може бути, і набагато. Може стати зовсім погано. Але й тут стовбичити не можна: ану ж зараз хтось вийде, а в цьому коридорі сховатися нема де.

Я ступаю на сходинки. Чорт, у мене немає прийнятного вибору. Я повинна туди йти. А коли ми виберемося звідси, то я використаю весь свій запас ненормативної лексики, аби схарактеризувати розумові здібності деяких самовпевнених дурнів. Якщо ми виберемося звідси.

Я недовго спускалась. Ось вони, двері, і навіть не зачинені. Цікаво, що в нас тут? Нікого немає. На столі попільничка з недопалками, сигарети американського виробництва, палили двоє: недопалки розрізняються між собою, як два ніґґери, — на перший погляд однакові, а придивишся — ба, зовсім різні. Що ж, ідемо далі. Сходи ведуть униз, я рушаю вперед — чи вниз, хтозна, навколо тихо, надто тихо, аби я була спокійна. Гей, хлопці, ви де?

Він, мабуть, думав, що найрозумніший, бо не покликав по допомогу, а вхопив мене за волосся свою брудною рукою. Я вцідила кулаком йому в кадик, він забулькав. Досить молодий, зарослий чорним цупким волоссям, червонопикий і якийсь мокрий. Він ховався під сходами, сучий син. Буде тепер знати, як кривдити беззахисних жінок.

— Де ґрінґо?

Він мимрить щось незрозуміле. Німий, чи що? От таланить мені на язиків! Та я не втрачаю надії знайти того, хто буде мені корисним, а цього нового знайомого відправляю в обійми небуття. Гадаю, світ навіть не помітить його відсутності, а своє наступне життя він зможе використати продуктивніше, хоч я в цьому чомусь сумніваюся. Де ж вони, чорт забирай? Ось, уже щось чую… О ні, тільки не це!

— Джейку, негайно замовкни! Бракувало ще, аби ти…