Дух джунглів

— Заткни пельку, стара корово. Набридла.

О, це вже прогрес! Джейк нарешті знайшов спосіб заткнути матусю? Заради такого видовища варто було прийти сюди.

— Як ти смієш, я…

— Удавися своїми грішми, зрозуміла? Ще раз гавкнеш у мій бік — пошкодуєш.

— Бачите, містере Брекстон, яка тепер молодь?

— Меріон, ви мене денервуєте. Керрі, що ти робиш?

— Намагаюся спинити кров, бачиш, йому зовсім погано…

— Сам винен.

Отакої! Жовтопике стерво торкається котрогось із моїх Сінчі? Я видряпаю їй очі. Власне, мені до них обох і діла немає, але за ці кілька днів я, виявляється, їх привласнила — і от тепер сама себе впіймала на гарячому. Цього мені тільки бракувало! Ні, дзуськи, мене на такі речі й калачем не заманиш, знаю я, чим закінчується така романтика.

Я зазираю у невеличке заґратоване віконечко. Так, погані справи. Мало того, що Меріон притомна і в бойовому настрої, так ще Луїс із Едом у такому стані, що я просто не знаю, як поремонтую їх, а головне — як їх звідси витягну? Про те, щоб забрати з собою цілу компанію, навіть не йдеться: я не витримаю їх і за п"ять хвилин покличу найближчого ягуара або сама пристрелю — і погамую роздратування. Але чому це тут так безлюдно, де ж господарі? Невже лазять по джунглях, шукаючи мене? Це просто смішно. Зрештою, звідки їм знати, що я змінилася? Вони гадають, що я вчинила так, як і тоді, — просто здиміла. Ну, що ж, хай так. Але це все одно не розв"язує моєї проблеми транспортування. А ще ж ці добропорядні громадяни зчинять страшенний ґвалт, коли побачать мене. Гаразд, хай буде так, як є.

Я порпаюсь у замку ключами, що їх знайшла в кишені червонопикого спритника. Він усе одно вже не зможе мені завадити. Чорт, те, чого я найбільше не хотіла, — це зустріч із цими типажами. Вони дратують мене. От дратують — і квит. Хтось із них убивця, і я навіть не хочу знати, хто. Кожен із них годиться на цю роль. Навіть я, але за себе я впевнена, а от про них цього не скажеш. Тому треба бути обережною.

— Ви?! — Меріон аж підскочила. — Так я й думала! Бачите, а ви мені не вірили! Це саме вона винна, що все так…

Я мовчки даю їй добрячого стусана. Вона падає на підлогу й дивиться на мене, наче не вірить власним очам. Гадаю, це для неї абсолютно новий досвід. Та це нічого, все колись буває вперше. Вона замовкає, стиснувшись до стану мумії. Мене це вдовольняє. Посидь, стара, подумай про життя.

Педро не дуже сушив собі голову над зручностями для в"язнів: на підлозі плетені циновки, невеликі дверцята до вбиральні, вузьке заґратоване віконце попід стелею — оце й усе. Що ж, буває й гірше. Набагато гірше.

— Міс Величко, що це все означає? — Брекстон розігрує великого начальника. — Ви маєте нам пояснити, що все це…

— Нічого я не пояснюватиму.

Я схиляюся над Едом. Не таланить тобі, хлопче! Добряче вам обом дісталося, а я ж попереджала, що так трапиться. Треба було мене послухати, були б ми всі цілісінькі, далеко звідси, вільні й щасливі. Джунглі співали б для нас свої пісні, а великі коти чарували б своєю абсолютною довершеністю. А тепер ви лежите тут, як дві купи лайна, і що я маю з вами діяти?

Я беруся до справи. Китаянка мовчки асистує мені, а я пораюсь біля них, як мати Тереза. Щось у мені просто криком заходиться: тікай звідси, Торі, бо буде непереливки! Та я не можу. Поранені потребують моєї допомоги. У Еда зламана рука, розсічено в кількох місцях шкіру — чимось гострим і, маю надію, достатньо чистим, а Луїс у прямому сенсі втратив обличчя — замість нього суцільний синець, та й зуби, мабуть, уже не всі. Шкода.

— Ми повинні були спробувати…

— Заткни пельку, Еде, бо я за себе не ручаюсь. Якби ти не скиглив і не висував своїх божевільних теорій, ви обидва були б здорові й веселі, а я не прийшла б сюди. Іти можеш?