Хоч комусь же треба поскаржитись? Отож. Ягуар теж жива істота, можливо, навіть мисляча. Він дивиться на мене яскравими очима з круглими зіницями — зовсім як у людини. А в Еда очі блакитні… Чорт, невже Ед подобається мені? Я не знаю. Я не хочу про це думати. Ягуар треться головою об мою долоню і лягає поряд. Що ж, любий, твоє товариство мені цілком приємне.
Я знову беруся до свого бінокля. Шкода, він зовсім не розрахований на такі справи, та це в будь-якому разі краще, ніж нічого. Ось вони пробираються заростями — а там унизу невинно біліє піжонський будинок кольору кокаїну, вкритий зеленою черепицею. Мені дужче подобається червона, та тут, визнаю, зелена доречніша — з різних міркувань. Але як ви збираєтесь туди пролізти? Та навіщо? Вас туди приведуть.
Четверо чолов"яг у камуфляжних костюмах виростають, наче з-під землі. Один штовхає Луїса в спину цівкою рушниці, інший лупить Еда під дих. Так, офіційну частину можна вважати завершеною. Я знала, що так буде. Тому я досі тут, а вони… Власне, я розумію, що піду по них, але ще не зараз. Хай їм тим часом добряче натовчуть їхні аж надто гарні пики, може, трохи розуму просотається крізь тріщини в черепах.
— Бачиш, як воно? І тепер я маю їх виручати. Скажи на милість, воно мені треба?
Ягуар підводиться і рушає крізь зарості. Що ж, де пройде він, там пройду і я. От тільки наплічники їхні приховаю недалечко — хтозна, хто тут іще вештається, покрадуть речі, що потім робити?
Я завдаю на плечі свій наплічник — він майже пустий: інструментів я не залишу, хай там що, хоч каміння з неба. Так, треба обережно, тут повно всяких гадів. Я навіть чую, як шурхотить по стовбурі дерева черево пітона. Я чую, як вовтузиться в гнізді якийсь птах, а павук снує павутину. І в сутінках усе так добре видно. Ось тут сиділи Ед і Луїс, я відчуваю запах Едового лосьйону для гоління. Піжон! І Луїс не кращий. Понабивають вам морди — так і треба. Я ж казала, що так буде. Чого їх чорти понесли до того будинку? Хай би там Гікслі і Брекстони голосували далі, мабуть, досі сидять, сперечаються, хто з них розумніший. Цікаво, китаянка має право голосу?
Ягуар майнув крізь зарості папороті, і мені нічого не лишилось, як іти слідом. Чийсь крик перейшов у булькання: комусь сьогодні зовсім не поталанило, стати на дорозі великого кота — фатальна помилка. Чи просто знак долі. Я навіть не хочу на це дивитися, мені дуже ніколи.
Висока біла стіна. Я притьмом ховаюся за якийсь кущ. Іде охоронець, одягнений так само, як решта, тільки на голові червона пов’язка. Я пам"ятаю, як у нас колись дружинники носили червоні пов"язки на рукавах, а цей, бач, на голову нап"яв, аби було видніше. Що ж, мені добре видно. А ще я відчуваю цілий букет запахів — неприємних, дуже неприємних і просто жахливих. З гігієною тут завжди проблеми. Та й не тільки тут.
Ось він порівнявся зі мною, ось іще крок — мої пальці стають тверді і сильні, а його горло, мабуть, таке м"яке…
Ягуар метнувся з коротким риком. Прощавай, аміґо, вибач, так сталося. Мій плямистий друг трохи випередив мене, тож ти тепер — його здобич, хоча я ні в якому разі не пораджу йому тобою вечеряти без попередньої термічної обробки.
Теплий бік ягуара нагадує мені про мою подвійну сутність. Я зрозуміла. Отепер я зрозуміла до кінця, що вже ніколи не буду такою, як була. Я стала іншою, щось змінилося в мені — на генному рівні. Не знаю, як це сталося, та зараз і докопуватись не хочу, але десь у голові лунає пісня — я ніколи не чула її, я не розумію слів, та відблиски далеких багать за тисячі років сягнули мене — і ті багаття стали моїми, інші дороги покликали мене, і Сонце буде милосердним до мене… Господи, що я верзу? Мені ж це зовсім не властиво! Так само, як і обійматися з ягуарами.
Я йду вздовж стіни. Власне, я можу дістатись туди, та хтозна, що там. Я чую кроки й зупиняюся. Кроки за стіною. Комусь не спиться — а надворі ж ніч. А я б оце, якби дісталася до ліжка в будинку, проспала б, мабуть, і царство небесне — ще не було в мене тут, у джунглях, жодної спокійної ночі. Я, на жаль, веду активне нічне життя, як і годиться хижакам, та вдень мені теж ніколи. Чорт! І коли все це скінчиться?
Я підстрибую, підтягуюсь на руках і сідлаю стіну. Народ тут малорослий, тому й стіна — так собі. Двір широчезний і освітлений, попід стінами діжки з квітами, — фуксії кущаться там і тут, — альтанка, десь має бути басейн. Непогано влаштовано. Величезна тарілка супутникової антени схожа на корабель прибульців. Гадаю, тут десь є автономна електростанція, варто навідатись туди.
Я зістрибую у двір. Десь поряд є охоронці: я відчуваю запах, далекий від приємного, я навіть чую, як вони сміються; в будинку світяться вікна, тому я рушаю від куща до куща в бік кокаїнового палацу. Цікаво, скільки я ще пройду непоміченою? Це було божевіллям — лізти сюди, та ще завидна, суньголов. Я їх попереджала, та вони вважали, що все знають краще за мене. Великий непереможний мачо і пристойний хлопчик, що відчув себе героєм. Шмаркачі.
Великі скляні двері — бач, сучий син почувається навіть настільки безпечно, що й не зачиняє, хоч із такими охоронцями треба було б поберегтися. Ну, та це мені тільки на руку. Цікаво, де тримають тих бовдурів?
Я прослизаю в коридор. Він порожній, тільки чути, як десь працює телевізор. Ось чиїсь кроки — у дверях з"являється напівгола дівка, її невеличкі очиці лізуть на лоба, міміка видає твердий намір щосили заверещати, але ж я не можу їй цього дозволити? Отож. Тому щосили б"ю її в живіт. Вона не зможе закричати і не втратить свідомості, тож я розпитаю її про місцеві традиції гостинності, а вже потім торохну чимось по макітрі.
— Де полонені?
Вона дивиться на мене й хапає ротом повітря. Нема чого розпускати соплі, адже я тебе не вбила? Та мені щохвилини може урватися терпець. Навіть зараз: якась лють піднімається в грудях, а пісня звучить у голові — ще трохи, і я розберу слова…
— Де чоловіки, що їх привели сьогодні?
Я знову замахуюся, вона нажахано дивиться на мене. Або вона мені скаже, або я її вб"ю. Точно, вб"ю. Я страшенно люта, бо через тих двох ідіотів потрапила в халепу — знову.
ebooksa