Код Катаріни

Він постояв, чекаючи, доки подіє кофеїн, а діяв він не відразу.

Задзвонив телефон. То був Малм. Сидів собі, мабуть, у конторі в Осло, і захотів почути звіт за тиждень, перш ніж спокійно піти на вихідні додому.

Стіллер спершу допив воду зі склянки, а тоді вже відповів.

— Як справи? — поцікавився Малм.

Майже всі телефонні розмови він починав цією фразою.

— За планом, — відповів Стіллер. — Вони прямують до літнього будиночка, але ми, на жаль, не маємо всієї інформації, що там відбувається, і, вочевидь, не матимемо раніше неділі.

— А мали б мати? — запитав Малм. — Могли б встановити прослуховування в хатинці?

Стіллер почав підніматися сходами на четвертий поверх.

— Спочатку так і планувалося, — розповідав він. — Хотіли почепити жучок в автомобілі Вістінґа, проте виявилося, що його авто не придатне для пересування поганими лісовими дорогами. Тому обмежилися записом на диктофон, щоб мати доказову базу.

Стіллер постукав у двері кімнати «КК», щоб Гаммер відчинив йому зсередини.

— Який рівень ризику на цей момент? — запитав Малм.

— Досі низький, — запевнив Стіллер.

Гаммер відчинив двері. Червона цятка на моніторі ще стояла на місці.

— Що ж, приємних вихідних, — побажав Малм і від’єднався.

Стіллер сів, відчуваючи, як кофеїн наповнює судини. Він на мить заплющив очі, збираючись з думками.

— Перевір у Кримінальному реєстрі такого собі Еміля Шлєтаккера, — попросив Стіллер, розплющуючи очі.

— Це — хто? — обернувся до нього Гаммер.

— Чоловік, у якого Мартін Гауґен купив пневматичний пістолет.

Нільс Гаммер кивнув, ніби згадав ім’я, і схилився над клавіатурою. Він пошукав спершу адресу в Реєстрі населення, щоб знайти ідентифікаційний номер правильного Еміля Шлєтаккера, виділив його, скопіював, переніс одинадцять цифр у відповідну графу в Кримінальному реєстрі й натиснув клавішу «Enter».

— Усього потроху, — озвався за якийсь час. — Але переважно дрібниці.