Код Катаріни

— Цілком можливо, — кивнув Мартін.

Якби вони таки поїхали автом Вістінґа, Гаммер і Стіллер сиділи б собі спокійно в кімнаті «КК» і слухали б їхню розмову. Вони подумали б те саме, що й він, і підняли б протоколи свідчень давніх подруг. Вістінґ вагався, чи не послати їм смс-ку, але зважив, що не варто.

— Коли закінчилося будівництво дороги? — запитав він натомість, озирнувшись на заднє вікно, убік шосе.

— Дорога будувалась поетапно. Я тут закінчив працювати 1988 року і перейшов на новий об’єкт — на шосе Е6 у Трьоннелазі.

— У новинах повідомили, що його перекрили, — завважив Вістінґ. — Дощі підмили полотно. Принаймні на одній ділянці відбувся зсув ґрунту.

Мартін Гауґен різко загальмував і завернув до іншої бензозаправки.

— Поглянеш, чи вони мають газету? — запитав він, зупиняючись між колонками і крамничкою.

Вістінґ вийшов з авта. У крамничці ще залишилися два номери «ВҐ» зі статтею Ліне на першій сторінці. Редакція опублікувала фотографію Надії Кроґ з 80-х років і обрала лаконічний заголовок: «Загадка Надії Кроґ».

Вістінґ взяв газету зі штатива, поклав на ляду й заплатив.

Мартін Гауґен чекав на нього з увімкненим двигуном. Вістінґ розгорнув газету, доки вони їхали. Стаття займала три сторінки. Поряд з іменем Ліне надруковане її маленьке фото і фото молодшого журналіста, Даніеля Леанґера. Головною ілюстрацією була карта з відміченими місцями, де Надія зникла і де вона мешкала. Стаття була також проілюстрована фотографіями будинку, у якому відбувалася вечірка, і Надіїної однокласниці, яка в тому будинку мешкала. На третій сторінці — фото Адріана Стіллера. Під статтею — анонс подкасту й наступної статті в цій серії, у якій піде мова про листи викрадачів.

— Як стаття? — поцікавився Мартін, не відводячи погляду від дороги.

Вістінґ згорнув газету.

— Почитаю увечері, у хатинці, — відповів він.

Якийсь час вони їхали мовчки. Мартін підкрутив звук у радіо й, поперемикавши канали, знайшов музику собі до смаку. Вістінґ відхилився на спинку сидіння. Він чекав на смс-ку від Гаммера, який під виглядом Ліне мав повідомити йому про початок трансляції подкасту. Це мало статися десь на середині дороги. Перед поїздкою вони з Гаммером вивчали карту й визначили, що вмикати радіо треба приблизно за мостом, за з’їздом на західну околицю Порсґрюнна. Міст вони проїхали п’ять хвилин тому.

По ліву руку з’явився Воллсфьорден. Зграя чайок кружляла над якимось човном. Мартін оперся лівою рукою на бокове вікно й уважно стежив за дорогою. Вони наздогнали вантажівку, що повзла надто повільно. Вузька, звивиста дорога не дозволяла її обігнати і вони довго теліпалися за нею. Через два кілометри вантажівка взяла праворуч, ближче до узбіччя, і Мартін, ухопившись обома руками за кермо, миттю її об’їхав.

Нарешті пискнув телефон. Вістінґ вийняв його з кишені. Він записав ім’я «Ліне» з крапкою в кінці, щоб знати, коли телефонує Гаммер.

— Це — Ліне, — промовив він, обертаючись до Мартіна. — Вона хоче, щоб я послухав її подкаст. Можна?

Мартін приглушив звук.

— Ніколи не слухав такого, — сказав він.

— І я не слухав.