Код Катаріни

Йому ніхто не відповів.

— І що тепер? — не вгавав він.

— Ми тут закінчили, далі вже справа місцевої поліції, — сказав Стіллер.

Чоловік лише кивнув, роззирнувся навсібіч, чи не бачив хтось з сусідів, що тут відбувалося.

— Я скажу, що ти співпрацював з поліцією, це значно пом’якшить твоє покарання. Проте навіть не думай контактувати з покупцем, якому ти продав зброю.

Стіллер просвердлив Шлєтаккера поглядом.

— Зрозумів? — запитав він. — Бо буде гірше.

Еміль Шлєтаккер кивнув. Стіллер відвернувся від нього і покрокував до свого автомобіля.

56

За десять хвилин пішої ходи Вістінґ побачив попереду між деревами сірий дах будиночка. Літня хатинка стояла посеред галявини. Вістінґ знав історію цього хутірця. Його споконвіку здавали в оренду, а власником крихітного, злиденного господарства був заможний селянин, який жив унизу, в селі. Предки Мартіна Гауґена жили тут до самого початку двадцятого століття. У маленькій господі зазвичай тулилися четверо дорослих і дев’ятеро дітей. Орендарі тримали дві корови, курей та кілька овець і кіз.

Мартіновий дід був останнім, хто народився в лісі. Після війни він викупив хутір, полагодив складену з колод хату. У садибі було ще дві будівлі: стодола і хлів. Стодола згоріла, залишились хіба зарослі чагарником кам’яні підвалини. Половина хліва завалилася однієї зими під тягарем снігу, а друга половина з виходком і дровітнею стояла й досі. Водоскати й вітрові дошки з південного боку даху замінили на нові, світлі, а старі, потьмянілі валялися на землі.

Мартін Гауґен підійшов до дверей, відімкнув їх і пропустив Вістінґа попереду.

Хатина мала кухню, вітальню і дві спаленьки з двоярусними ліжками. Вістінґ пригнув голову під низьким одвірком і ввійшов до спальні, де ночував минулого разу. Він скинув наплічника, почув, як за стіною Мартін так само скинув свого наплічника.

З вікна вітальні видно було гладінь озера Лянґен. Вечірня імла стелилася понад водою, крізь неї, на протилежному березі, ледь проглядав ліс. На колишньому сінокосі, над водою, росла стара яблуня. Листя на ній вже облетіло, але на гілках ще висіло кілька червоних яблук.

Мартін вийшов зі своєї кімнати з двома баночками пива, одну простягнув Вістінґові.

— Пропоную розпалити грубку й перекусити, — сказав він, відкриваючи бляшанку.

Вістінґ не мав нічого проти й подався за Мартіном у дровітню. Сокира стирчала в пеньку відразу за дверима. Мартін відставив пиво й почав колоти цурпалок на дрібні скіпки для розпалу.

Вістінґ стояв надворі, відступив від дверей, щоб не загороджувати світла. Ліс навколо стояв мовчазною, щільною стіною. Вістінґ обернувся до озера. Тиха гладінь побрижилася, коли неподалік пропливла пара качок. Абсолютну тишу порушувало лише гупання сокири. Коли Мартін перестав рубати, Вістінґ зайшов до дровітні, набрав оберемок дров, заніс до кухні й скинув у дощану загату біля грубки. Мартін зайшов на кухню услід за ним з дровами на одній руці й острогою — у другій. Острога була схожа на ґралі, вила, якими громадять сіно, однак зубці мали зазублини, щоб настромлена риба не зірвалася. Гостряки трьох зубців блищали так, ніби щойно відполіровані.

— Треба спустити на воду човна, аби він трохи просякнув водою, — сказав Мартін, відставляючи набік острогу, перед тим як скинути в загату дрова.

Вістінґ присів напочіпки, відчинив дверцята грубки.