Ліне відклала телефон, взяла Амалію з собою на кухню, посадила в дитяче кріселко, а сама взялася намазувати печінковим паштетом скибку хліба. Розрізала скибку на чотири часточки й, перш ніж поставити перед дитиною тарілку, почепила їй нагрудний слинявчик. Тоді й собі намастила канапку, сіла повечеряти вдвох з Амалією.
Після вечері Ліне покупала малу і вклала в ліжечко. Амалія заснула майже відразу, а Ліне знову сіла за ноутбук.
Число читачів за останню годину зросло майже на десять тисяч. Тенденція її потішила. Однак треба було вже братися за наступну статтю. Після оприлюднення оригіналів листів викрадачів статистика «кліків» небувало зросте.
Вона мала листи, інтерв’ю поліцейського, який пильнував гроші для викупу, й «сірих пантер» з газети, з якої викрадачі витинали слова. Але їй бракувало новизни, конче треба було знайти ще щось.
Два моменти привернули її увагу в зібраному матеріалі. Перше: те, що сказав старійшина пенсіонерів про «сірих пантер», мовляв, так називають літніх людей, які ще цілком активні й мають дриґ до життя. Друге: слова старого журналіста з «Порсґрюннс Даґсбладет» про те, що мотивом викрадення могла бути помста. Батько Надії на момент її зникнення саме закрив свою деревообробну фабрику. Багато людей, які пропрацювали там усе своє життя, втратили роботу.
Теорія не мала під собою твердого опертя, ліпше відкласти її на потім, а натомість зосередитися на особі Роберта Грана, колишнього хлопця Надії. Треба було підготуватися до завтрашнього інтерв’ю, але Ліне захопилася перегляданням оцифрованого видання газети, якою скористалися викрадачі. Вона затрималася на сторінці з фотографією Відара Арнтцена. Він вказав, що на момент, коли викрадачі складали листа, газета вже була тритижневої давнини. Ліне замислилася, чому хтось скористався саме цим номером, а не іншим.
Найочевиднішим припущенням було те, що зіграла свою роль випадковість, і викрадач взяв першу-ліпшу газету, яка потрапила йому під руку. Ліне, вочевидь, могла б поставити собі таке запитання й тоді, якби викрадачі використали давніший чи свіжіший номер газети й підписалися, скажімо, «червоними собаками» чи «чорними котами».
Вона ще погортала якийсь час газету, а тоді змінила картинку на моніторі.
58
Мартін Гауґен кинув до грубки ще кілька цурпалків і взяв з кутка острогу.
— Може, спробуємо? — запитав він.
Вістінґ, замість відповіді, зняв зі стільця куртку й одягнувся.
— Я візьму на себе світло, — сказав він, беручи гасову ліхтарню.
Надворі було зоряно. Місяць сходив за краєм лісу. Доки спускалися до човна, під ногами подекуди чвакало. Повітря вогке й холодне.
Після засушливого року земля, на диво, не вбирала дощів. Вістінґ першим заліз у човен, сів на лавку на кормі, обережно примостив біля себе ліхтарню, а тоді заходився вичерпувати маленьким черпаком воду. Мартін відв’язав суденце, застрибнув досередини, водночас відштовхуючись від берега.
Вода захлюпотіла до бортів. Мартін Гауґен сів на весла, так що чоловіки сиділи обличчям одне до одного. Мартін уперся ногами в шпангоут, наліг на весла, і човен відчалив від берега. При тьмавому світлі ліхтарні він здавався худим і зістареним.
На якусь мить у чоловікові навпроти Вістінґ побачив себе. Його самого теж не пощадив час. За роботою непомітно спливли роки, а йому понад усе хотілось би мати побільше таких митей. Він знав, яке умиротворення сходить на людину, коли робиш з кимось якусь зовсім просту справу, як-от рибалиш. Ділиш тишу, темряву й напругу очікування.
— Он там нерестовище, — Мартін, розвертаючи одним веслом човна, показав кивком у бік мілини, де в озеро впадав струмок.
Човен м’яко ковзав уперед поверхнею озера. Вода за кожним змахом скрапувала з лопатей весел. Час до часу Мартін озирався через плече, щоб перевірити в темряві, чи добре кермує.
Вістінґ і далі вичерпував воду. Думав про ту ніч, коли зникла Катаріна Гауґен. Лише дві точки опертя не викликали сумнівів, однак саме вони надавали Мартінові неспростовне алібі.
ebooksa