Код Катаріни

Тіло стерпло, він ледь міг поворухнутися. З натугою перевернувся на бік, дотягнувся до телефону. Нових смсок не було. Годинник показував за чверть дев’яту, заряд батареї — лише 14 відсотків.

Він вимкнув телефон, щоб той не розрядився цілком.

Розгадка коду Катаріни вже не видавалася такою ясною, як уночі. Засинаючи, він здогадався, що це доньчині штрафи за неправильне паркування авта весь час муляли йому мозок. Знак, який вона порушила, мав свій номер. Вістінґ уже подумував, чи не повернутися додому під якимось поважним приводом, але він мав важливе завдання на ці вихідні. «Код Катаріни» був загадкою двадцять чотири роки. Потерпить ще два дні.

Вінстінґ виборсався зі спального мішка й спустив ноги на підлогу. У кімнатці було холодно. Він одягнув шкарпетки, штани, сорочку й светр. Потім вийшов на кухню, розпалив грубку й узяв відро, щоб принести води зі струмка.

Вістінґ чув у тиші власні кроки у траві, дзюрчання струмка й щебіт поодиноких пташок. Ця тиша дуже відрізнялася від цілковитої відсутності звуків. Звуки, які долинали звідусюд, її не порушували. Лише шум людської цивілізації міг її зруйнувати. І ця особлива тиша загострювала відчуття і прояснювала думки.

Коли він схилився до струмка й зачерпнув відром води, занила спина. Десь у лісі хруснула гілка. Вістінґ постояв, чи не вийде на узлісся якась звірина, але, не дочекавшись, рушив до хатини. Дим з комина стелився понад землею аж до озера.

Мартін вже також встав.

— Доброго ранку. — усміхнувся Вістінґ.

Мартін теж усміхнено відповів на привітання.

— Добре спалося? — запитав він.

— Не дуже, — признався Вістінґ. — Трохи незвично спати на твердому матраці.

Він сполоснув кавник і налив свіжої води. Мартін зняв одне кільце з конфорки.

— Сьогодні буде гарна днина, — сказав він, визираючи у вікно. — Поставимо невід з самого ранку.

Чоловіки поснідали, випили каву. Вістінґ вирішив не чіпати більше тему про Катаріну й Надію Кроґ. Учора, при мерехтливому світлі ліхтарні, був слушний момент. Але Мартін поводився якось сторожко. Вочевидь, він знав про долю обох жінок, й останні двадцять шість років жив брехнею. Кожна зустріч з Вістінґом мала б бути для нього виснажливою акторською грою. Це так, ніби йти по мінному полю. Після зникнення Катаріни Мартін Гауґен жив самотньо, усе його життя зосереджувалося на тому, щоб уникнути помилкового кроку. Важко мати з кимось близький контакт і постійно пильнувати, щоб себе не видати.

Після сніданку вони вийшли човном на озеро й поставили два неводи, один біля витоку струмка, а другий — біля найближчого мису. Повернувшись до хати, взяли собі по термосу і спінінгу й пішли до води вузькою зарослою стежкою, доки надибали каменистий виступ і закинули вудки на деякій відстані один від одного.

Мартін закинув спінінг першим. Блешня описала в повітрі дугу й пробила озерну гладінь.

Вістінґ вибрав семиграмовий «тобі», легку, сріблясту блешню з темними полями й червоним посередині. Відпустив котушку, притримуючи волосінь вказівним пальцем, завів вудилище за спину й закинув. Волосінь поволі розмотувалася. Блешня полетіла в напрямку, заданому вудилищем, досягла в повітрі найвищої точки й почала опадати, схожа на комаху, яка сідає на воду.

Він дав блешні зануритися, а тоді знову змотав волосінь і знову закинув.

Вони рибалили мовчки. Ні в кого не брало.

За пів години Мартін вибрав волосінь і поміняв блешню. Вістінґ зробив так само.