Код Катаріни

— Ви не проти запису? — запитала вона, пояснивши, що розмова буде використана в подкасті.

— Я слухав учорашній, — кивнув Роберт і повів Ліне униз, до свого помешкання.

— І якої ви думки?

Роберт Гран знизав плечима.

— Не знаю… Трохи дивно було слухати. Ніби знову все наблизилося, так би мовити.

Ліне висловила розуміння і наставила диктофон.

— Я живу тут тимчасово, — пояснив Роберт.

Він пропустив Ліне наперед, попросив не роззуватися, а тоді в кількох словах розповів, що мав співмешканку, з якою прожив багато років, але недавно вони розійшлися, тому тепер він мешкає тут.

— А хто живе нагорі? — запитала Ліне, хоча й сама чудово знала відповідь.

— Моя мати. Вона зараз подорожує. Поїхала до Іспанії.

Помешкання було темне й тісне, мовби нежиле. Вони сіли за обідній стіл у кухонній ніші. На столі вже стояли дві склянки й пляшка коли.

— Вам налити? — запитав Роберт, відкручуючи корок.

Ліне похитала головою.

— Може, води, — попросила вона, кладучи диктофон на середину столу.

Роберт Ґран підійшов до раковини, трохи спустив води з крана, щоб потекла холодна, а тоді наповнив склянку. Ліне почекала, доки він повернувся за стіл, а тоді розповіла про серію статей і сказала, що дуже хотіла б почути його історію.

— Як ви з Надією стали закоханою парою? — поставила вона перше запитання і вийняла нотатник.

— Ходили до однієї школи, бували на одних і тих же вечірках, знали одних і тих же людей. І хоч були дуже різними за характерами, усе ж мали спільні інтереси. Перебували, так би мовити, на одній хвилі.

— Скільки часу ви зустрічалися?

— Трохи більше року загалом, але бували періоди, коли стосунки вривалися. Її батьки створювали нам труднощі.

— У який спосіб?