Код Катаріни

22
18
20
22
24
26
28
30

Мартін знову поміняв каву на склянку з коньяком.

— Ви, слідчі, завжди видаєтеся такими впевненими, що розкрити справу можливо, — промовив він, опустивши руку зі склянкою на коліна. — А якщо відповіді вже давно немає? А якщо всі, хто хоч що-небудь знав, уже померли, як от бабуся Надії?

— Неодмінно ще хтось залишився з тих, що знають. Треба лише глибоко покопати, — заперечив Вістінґ. — Крамниця в Парижі, може, клієнт продавчині, може, пасажир, з яким жінка пустилася в розмову в літаку або подружка, з якою зустрічалася після повернення додому й розповідала про свою подорож у Париж… Завжди є хтось, хто щось знає!

Мартін ще відпив великий ковток коньяку.

— Може, поговоримо про щось інше? — запитав він.

Вістінґ не мав бажання міняти тему розмови. Мартін почав помічати тиск. Щось зависло між ними, наче повітряна куля, яку надули до краю, і вона ось-ось лусне. Вістінґ хотів говорити далі, але це було б неповагою до господаря. До того ж, важко спрогнозувати подальші події, якби з Мартіном таки стався нервовий зрив.

— Звісно, — промовив він. — Поговоримо про щось приємніше.

— Чим займатимешся, коли вийдеш на пенсію? — поцікавився Мартін.

Вістінґ сьорбнув коньяку.

— А я гадав, ми поговоримо про щось приємне, — пожартував він і знову відсьорбнув зі склянки. — Я працюватиму, аж виповниться шістдесят. Ще п’ять років. Що буде потім — не знаю. Може, витрачатиму більше часу на ось таке, — він обвів рукою навколо. — На риболовлю.

Розмова переходила від політики до телепрограм, погоди й напрямків вітру. Чоловіки налягали на коньяк. Скоро його залишилася у пляшці лише половина. Вістінґ відчув, що п’яніє. Мартін теж сп’янів. Він нівроку розговорився і почав затинатися.

— Мені треба полюрити, — оголосив він.

— Я — з тобою!

Вони вдвох дійшли до узлісся. Навколо панувало безгоміння. Десь у темряві жебонів струмок, ледь шаруділи крони дерев. Мартін почав пісяти. Вістінґ задер голову, задивившись на зоряне небо. Над ними, блимаючи бортовими вогнями, пролетів на схід літак.

— Ти чув про Чарльза Ліндберґа? — запитав Вістінґ, роблячи ще одну спробу повернути розмову до точки відліку.

Мартін, мабуть, не чув про такого.

— Американський льотчик, — пояснив Вістінґ теж беручись до справляння малої потреби. — Він перший без напарника перелетів Атлантику. Від Нью-Йорка до Парижа, 1927 року. Переліт тривав тридцять три з половиною години. Один лондонський готельний магнат пообіцяв 25 000 доларів тому, хто першим здолає цю відстань. Нині це становило б 350 000 доларів. Понад три мільйони крон. Відтоді він став багатим і знаменитим. Ще стільки ж він заробив на своїх книжках і ще більше різноманітними виступами.

Вістінґ затягнув ширінку, відійшов на кілька кроків і вимив руки в росяній траві.

— А через п’ять років викрали його сина, — Вістінґ знову задер голову, ведучи очима за літаком у небі. — Він зник з дитячої кімнати на другому поверсі. Викрадачі залишили лист з вимогою викупу 50 000 доларів і покинули під стіною драбину. Гроші їм заплатили, але дитини ніхто не повернув. За десять тижнів хлопчика знайшли. Судмедексперти дійшли висновку, що дитина загинула при падінні з висоти. Вочевидь, викрадач випустив його з рук ще на вершечку драбини, коли вилазив через вікно. Майже половину грошей з викупу знайшли вдома в одного німця. Той присягався, що не причетний до викрадення, але його засудили до страти на електричному стільці.

Чоловіки разом повернулися до хатини.