Він міг підслухати хіба останні слова розмови, а в них не було нічого компрометуючого.
— Ліне їздила до лікарні з Амалією, — збрехав він. — Щось з животиком.
Мартін дивився на нього, мовби оцінював правдивість історії.
— Прикро… — промовив він, виймаючи з кухонної шухляди рулон фольги. — Упіймав маленького окуня відразу після того, як ти пішов. Якщо наловимо ще, можемо запекти рибку на грані.
— Я лише за, — усміхнувся Вістінґ.
— До речі, можеш позичити мій телефон, якщо твій сяде, — запропонував Мартін.
62
Ліне не любила спізнюватися. Усякі поїздки завжди планувала з запасом. Тому й приїхала на пів години раніше умовленого часу на зустріч з колишнім коханим Надії Кроґ.
Вона поволі прокотилася повз будинок, у якому він мешкав. То була невелика продовгаста будівля з маленькими віконцями. Колись, мабуть, кремово-жовтого кольору, а тепер брудна й обшарпана, з чорними плямами грибка на стінах.
Двоє котів ганяли один за одним у занедбаному, захащеному садку, а потім зникли за будинком. Скидалося на те, що Роберт Ґран мешкав окремо, у підвальному приміщенні. У кожному разі, туди, з торцевого боку, вели сходи вниз. Біля поручнів, перед накритим брезентом мотоциклом, стояв причіп з брухтом. На під’їзній доріжці — «BMW» з широкими протекторами.
Ліне проїхала далі, знайшла гравійний майданчик у кінці вулиці, де можна постояти і вбити час до дванадцятої години. Вона вийняла нотатника, переглянула запитання. Для початку Ліне мала намір розпитати його про вечір, коли зникла Надія. їй також була цікава власна версія Роберта того, що могло статися з Надією. Згодом вона хотіла почути пояснення, чому він давав суперечливі свідчення поліції, що й призвело до висунення йому підозри.
Ліне перевірила на телефоні, скільки читачів зайшли на сторінку з вчорашньою статтею. На той момент — 180 000. Хотілось сподіватися, що матеріал з оприлюдненими листами викрадачів збере більший рейтинг.
Рейтинг подкасту теж зріс до понад 10 000 слухачів і зростав далі.
Під великими статтями редакція передбачала поля для коментарів та порад, а ще читачі могли ставити запитання безпосередньо журналістові. Поки що ніяких цікавих питань не траплялося. Ліне перевірила електронну пошту: їй прийшла відповідь з інтернет-форуму тих, хто вивчає свої родоводи. Вона давала запит на нащадків братів Уле та Ларса Стіллерів, які народилися в Мюсені наприкінці дев’ятнадцятого століття. Один дослідник родоводів з Мюсена розшукав відомості, що вони були синами Андерса й Ґерди Стіллер. Це була не нова для неї інформація. Ґерда, у дівоцтві Свенссон, походила з Рьороса. Власне, вона була ланкою у генеалогічному дереві Ліне. Ліне цікавили нащадки Ґерди, однак такої інформації дослідник не мав.
Між Адріаном Стіллером і гілкою її роду мали б бути щонайменше чотири покоління. Вочевидь, пошуки підуть легше, якщо починати їх від неї самої. Ліне попросила одного з експертів газети спробувати знайти у реєстрі населення найближчих родичів Стіллера, але той щось мовчав. Певно, тому, що Стіллер не мав прямої дотичності до газетярської роботи, тож її прохання проігнорували.
Через пів години вона підготувала записувальний пристрій, повернулася до будинку й заїхала на захаращене подвір’я. Ще трохи посиділа за кермом, наговорюючи на диктофон вступ до інтерв’ю: «Роберт Гран був коханим Надії Кроґ. Чутки про підозру, що він якось причетний до її зникнення, поширилися дуже швидко. Роберта заарештували, однак поліція не знайшла достатніх доказів вини, і його відпустили. Раніше він жодного разу не погоджувався на інтерв’ю. Аж до нині».
Ліне вийшла з авта, але диктофона не вимикала.
Темноволоса голова виткнулася з провалля підвальних сходів збоку будинку. Чоловік був трохи худішим, ніж на фотографії, яку їй дав Адріан Стіллер, але Ліне його впізнала.
— Привіт, ви Роберт Гран? — запитала вона, про всяк випадок.
Чоловік підтвердив і рушив їй назустріч. Коли він подав руку, Ліне відчула, яка холодна в нього долоня. Вона подякувала за згоду на інтерв’ю і показала диктофон.
ebooksa