— Роберт Ґран каже те саме, — кивнув Даніель.
Принесли замовлення.
— Можливо, треба буде знайти ще якусь нейтральну особу-оповідача, — Ліне взялася до салату. — Когось, хто не фігурував у матеріалах слідства, але міг би розповісти про реакцію місцевої громади.
Даніель не мав нічого проти.
— Священик чи голова якоїсь громадської організації, скажімо, — додав він, дожовуючи шматок бургера. — Можливо, пощастить розшукати тодішнього місцевого політика, який тепер здобув визнання у великій політиці. От було б добре! Чи якусь іншу знаменитість… Отого власника мережі готелів, Петера Стурдалена. Він звідси родом, мав би пам’ятати події тих днів.
— Знаменитості — то вже занадто, — заперечила Ліне. Я більше схиляюся до місцевого журналіста, який висвітлював розслідування.
Вони ще довго обговорювали різні можливості й кути зору, і, зрештою, погодилися, що в першому репортажі найважливіше подати у хронологічній послідовності факти, хоча й ті факти породжували більше запитань, ніж відповідей.
Іншою людиною, яка більш-менш достовірно могла б змалювати картину давніх подій, був Реалф Тветен з Червоного Хреста. Він зустрів їх в офісі організації й показав журнал пошукової операції за 1987 рік. До журналу додавалися карти територій, які прочісували під час розшуків.
— Я добре знав її батьків, — почав Реалф Тветен. — Юахім і Мартрета Кроґ. Усі, звісно, знали Юахіма, але ми вчилися в одній школі. Класний фацет! Такий… приземлений. Не пихатий, носа ніколи не задирав, хоч родина була дуже заможною.
— Коли ви довідалися про зникнення Надії? — запитала Ліне, щоб завести розмову в потрібне їй русло.
— З поліції зателефонували в суботу, близько другої дня. На той час вже було проведено пошукову акцію з собаками, але поліцейські хотіли ретельніше прочесати місцевість. Я дав загальне оповіщення нашим загонам, а ще за пів години організував командний штаб, — він подав Ліне журнал. — Разом з поліцією ми зосередили пошуки в найближчих околицях. Зазирнули під кожне дерево в сусідських садках, під кожний" кущ порічки, у кожний ігровий будиночок на дитячих майданчиках, оглянули повітки й гаражі. Бо таке вже траплялося і раніше: п’яні вмощувалися поспати десь у затишному місці. Холодно не було й не дощило, але вона випила, і їй могло стати зле. Могла блювати й захлинутися власним блювотинням. Таке ж дуже ймовірно.
Ліне глянула на диктофон. Світлові діоди миготіли в такт словам Реалфа Тветена. Він говорив глибоким, трохи деренчливим голосом, приємним на слух.
— Щойно прибуло більше людей, ми розширили пошук, узяли на себе ліс за будинком, — чоловік витягнув зі стосика карту. — Ось! Місцевість горбиста, скелі й стрімчаки. Дівчина могла впасти, вдаритися і втратити свідомість.
Ліне сфотографувала стіл перед собою. Буде ефектне фото з картами із заштрихованими ділянками.
Реалф Тветен поклав на стіл ще більший рулон карт.
— Вечірка відбувалася тут, — показав він. — А Кроти мешкають ось тут. Найлогічніше припустити, що вона попрямувала додому. Туди ведуть три шляхи. Надія могла спуститися до старого шосе Е18 і дійти ним до Гайстада або сісти на автобус. А могла вирушити пішки новим шосе Е18, де саме тривали будівельні роботи, але на той час доби там було темно й пустельно. Є ще найкоротший шлях, поміж розкиданими хутірцями можна вийти до Люндедала, однак там їй довелось би йти лісовими стежками.
Всі три маршрути були відмічені на карті червоними лініями.
— Ми перевернули кожний камінь на цих маршрутах. Була теж думка, що її міг збити автомобіль, і тіло відкинуло в кювет. Усе намарно… Ані найменшого сліду наїзду.
— То куди ж вона могла подітися, як думаєте? — втрутився Даніель Леанґер.
Реалф Тветен відхилився на стільці.
ebooksa