Дорогою на зустріч з Кіттілем Нюстрандом зателефонувала Тумасові. В обох було все гаразд. Від нового року Амалія ходитиме в дитячий садок, але поки що Ліне цілковито залежала від когось, хто міг би посидіти з дитиною, доки вона працює.
Ліне знову приїхала зарано. Кіттіл Нюстранд починав працювати з четвертої, а зустріч умовлена на пів на п’яту. Майже весь день трималося погіддя, але ось знову задощило.
Ліне увімкнула диктофон. Двигун працював на холостому ходу, «двірники» зганяли дощову воду з лобового скла.
— «Я в кемпінгу Улавсберге поблизу Порсґрюнна, — почала надиктовувати вона. — Кемпінг зачинений, світиться лише в сантехнічному будиночку і над яткою при самому в’їзді. Двадцять шість років тому за цією яткою у сміттєвому мішку лежали три мільйони крон. Про це ми довідаємося трохи більше від поліціанта, Кіттіля Нюстранда».
Поліцейське авто з’явилося на під’їзній дорозі, щойно вона закінчила запис, майже на десять хвилин раніше умовленого часу; порівнялося з її автом, з боку водія опустилася шибка.
— Це з вами ми домовлялися про зустріч? — запитав чоловік за кермом.
Низький голос пасував до його зовнішності. Цупке коротке волосся, різко окреслені вилиці, масивне підборіддя.
— Може, перейдете в моє авто? — запитав поліцейський.
Ліне подякувала, взяла обладнання і пересіла до Кеттіля Нюстранда. Вона заздалегідь попередила його, що записуватиме розмову й що деякі фрагменти, ймовірно, використає в подкасті.
— Ви стежили тут кілька годин? — почала Ліне.
Поліцейський кивнув.
— Тоді я працював у відділі наркотиків. Ми мали свою групу, яка відстежувала трафік наркотиків. Одного пообіддя нас викликав до себе шеф відділу, коротко повідомив ситуацію: Надію Кроґ викрали, викрадачі надіслали родині листа з вимогою викупу. Гроші мали залишити в чорному мішку на сміття ось тут, відразу за яткою. Нам звеліли прибути на позицію ще до того, як там з’явиться з грошима Юахім Кроґ.
— Яким був план?
— Юахім Кроґ мав заплатити за звільнення своєї доньки. Наше завдання — простежити, хто прийде по викуп. Затримувати вказівки не було, лише простежити. Ризик був у тому, що хтось з випадкових цікавських перехожих міг захотіти понишпорити в мішку.
У поліцейській рації почувся виклик. Кеттіль скрутив звук.
— Працівники кемпінгу нічого про це не знали, — розповідав він далі. — Власникові сказали, що ведемо стеження у зв’язку з одним розслідуванням збуту наркоти. Тоді ж Е18 проходила саме тут. Рух на трасі жвавий, ніхто б нас і не помітив. Ми мали дозволити злочинцям забрати гроші, і поїхати за ними назирці. Щойно зайняли позицію, прибуло підкріплення з Осло. Загалом було три групи. Дві групи одночасно чергували по дванадцять годин, третя, тим часом, відпочивала. Вісімнадцять осіб в автомобілях і на мотоциклах. До того ж, у Ґайтерюґґені, Шіенському аеропорту, чекав наготові легкомоторний літак. Я сидів у фургоні, замаскованому під автомобіль сантехнічної служби. Ми стояли приблизно ось тут.
— Що було далі? — підганяла Ліне.
— Та нічого, — зітхнув поліціант. — Проблема в тому, що викрадачі не назвали в листі час передачі викупу, лише місце. Грошей так ніхто й не забрав, і листів теж більше не було. Після вихідних кількість залоги зменшили, а наприкінці тижня згорнули операцію і забрали гроші.
Дорогою проїхала вантажівка. Ліне перечекала гуркіт.
— Ви брали колись, раніше чи пізніше, участь у подібних операціях?
ebooksa