— Три і чотири…
Підійшла Амалія.
— Пити, — попросила вона.
— Я не взяла нічого пити, — Ліне підвелася. — Ми поїдемо до дідуся, він нам наллє компотику.
Амалія не надто зраділа, але слухняно дозволила надягнути велосипедний шолом.
Коли Ліне завернула до батькового дому, автомобілів Мортенсена й Тюле на під’їзді не було. Вона поставила велосипед і рушила до веранди на задвір’ї. Столики й стільці з веранди занесли у підвал, залишилася сама лиш канапа, і від цього тут було дуже порожньо.
Двері веранди виявилися замкненими. Ліне дозволила Амалії постукати в шибку.
З глибини помешкання вийшов батько й відчинив.
— У тебе були гості? — запитав він.
— Гості?
— Від твого будинку йшов якийсь чоловік. Бачив його з кухонного вікна.
— Нас не було вдома. Гуляли… Амалія захотіла пити.
— Я маю узвар, — усміхнувся Вістінґ.
Амалія потупцяла з дідусем на кухню. Ліне — за ними, стала біля вікна, глянула на свій дім унизу вулиці. Цікаво, хто б це міг до неї приходити.
— Принаймні мені здалося, що він ішов від тебе, — сказав Вістінґ, беручи з шафки три склянки. —
Він змішав узвар з водою, подав склянку Ліне, дав попити Амалії, і вони вийшли на веранду. Ліне сіла на порозі, Вістінґ — на канапі. Він тримав склянку Амалії, доки та видряпувалася до нього на канапу.
— Здається, я знаю, де грабіжники роздобули ключ до насосної станції, — промовила Ліне. — Начальника комунальної служби водопостачання і каналізації звати Рогер Ґюдім.
— Гм, Ян Ґюдім…
— Ти міг би з’ясувати, чи вони родичі?
Вістінґ встав, приніс планшет. Залогінитися в потрібну систему трохи забрало часу, зате потім відповідь не забарилася.
ebooksa