Потайна кімната

Заяву датовано 31 травня 2003 року. Замість переписувати текст, Ліне сфотографувала бланк. Той папірець був їй не надто потрібний, але особисті дані, як от зріст, вага, колір шкіри, довжина волосся та інші ознаки зниклого, могли згодитися для ілюстрації статті.

Пошукова операція зосередилася біля озера, водолази обшукали дно, поліція обнишпорила береги, прочесали й ліс. Згодом справа змінила формат і з пошукової стала кримінальною.

Ліне не вперше вивчала давні кримінальні справи. Слідчі вибудовували їх назагал однаково, за спільним шаблоном, залежно від класифікації. У «справі Єршьо» існувала окрема тека з матеріалами, які стосувалися персонально Симона Мейєра; тека з документами про місце злочину і речові докази, ще одна тека з протоколами допитів, проведених у місцевому відділку поліції, удома в родичів чи по телефону. Всі, хто давав свідчення, були внесені в список з посиланням на номер протоколу. Імені Бернгарда Клаусена в списку не було.

Складалося враження, що свідків опитували три помічники начальника відділку, і це було щось на кшталт «свідчень у довільній формі». Тобто спершу свідка вислуховували, не уриваючи його розповіді, у якій переважно йшлося про власні пересування, про те, що свідок бачив, що помітив по дорозі, може, щось, що не вписувалося у звичну картину: чужак або авто, яких раніше не бачили в цих околицях. Пересічні моменти до уваги не бралися. Наприкінці розповіді слідчі задавали конкретні запитання. Кожен допит будувався на попередньому. Якщо свідок згадував про чоловіка з собакою, бігуна чи незвичне авто, наступного свідка розпитували, чи він теж їх бачив.

Про Бернгарда Клаусена ніхто й словом не обмовився. Однак Ліне замислилась: а якби свідків запитали, чи вони його бачили, може, хтось би й згадав.

Найконкретнішим свідченням з усіх був чорний автомобіль, що його бачили дорогою до насосної станції, але жінка, котра повідомила про свої спостереження, не могла з упевненістю назвати ні марки авта, ні дня чи години, коли саме це було. Водія шукали, проте не знайшли.

Унизу, під всіма паперами, лежав конверт з написом: «Випадкові свідчення». Кожне свідчення підписане датою, коли його отримали, і пронумероване, однак якусь систему годі було помітити.

Ліне ретельно вивчала кожний папірець. Більшість свідків телефонували першого тижня, їхні покази були записані на окремих бланках. Деякі імена вона вже впізнавала з попередніх допитів.

На самому дні папки з випадковими свідченнями лежала виписка зі списку учнів тієї школи, де навчався Симон Мейєр. Список було укладено ще за десять років до його зникнення, при цьому не додавалося ніякого пояснення, чому він потрапив до справи, хіба, може, слідчі хотіли мати імена однолітків Симона, які могли б щось знати. Крім учнів Симонового класу й паралельних класів, докладалися ще списки випускників попереднього й наступного років. В одному зі списків Ліне знайшла й ім’я Леннарта Клаусена. Вона їх сфотографувала й далі взялася гортати свідчення.

У більшості випадків ішлося про спостереження поблизу того місця, де зник Симон Мейєр. Багато хто бачив його на велосипеді й з вудочкою. Та здебільшого повідомляли про автомобілі або пішоходів. Кілька свідків згадали про бігуна й чоловіка з маленьким собачкою. Окремо лежав стосик звернень від людей, котрі нібито бачили Симона Мейєра живим в інших регіонах країни, і довгий писаний рукою лист ясновидиці, яка повідомляла, що зниклий хлопець похований під камінням. Тут пасував би ще й анонімний донос на Бернгарда Клаусена як убивцю, але нічого подібного Ліне не знайшла.

Ліне заходилася ще раз гортати матеріали справи, про всяк випадок. Затрималася на листі ясновидиці. Поліція таки провела пошуки з собаками у трьох гравійних кар’єрах, а це свідчило, як мало реальних зачіпок вона мала, якщо хапалася за найменший шанс. Ліне сфотографувала і лист, і пошуковий звіт кінологів. Ясновидиці завжди мали неабияку популярність серед читачів. Якщо дійде до статті, треба буде використати кілька абзаців з листа.

Бігуна й чоловіка з цуциком ідентифікували й допитали. Чоловік розповів про маршрут прогулянки, але більше нічого цікавого додати не зумів. Та все ж Ліне записала собі його дані. Якийсь альтернативний пасаж міг би з цього вийти. Ану ж, песик досі живе, подумала вона й уявила фото песика як ілюстрацію до статті.

За годину повернувся Адріан Стіллер.

— То як, довідалася щось цікаве? — запитав він.

Ліне похитала головою.

— Тут усі матеріали? — поцікавилася вона.

— Усе, що нам передали. А чому питаєш? Чогось бракує?

— Просто сподівалася, що свідчень буде більше.

Стіллер сів.

— Оце проблема в давніх справах, — промовив він. — Свідчення лежать то тут, то там, і коли справу здають в архів, їх годі зібрати докупи. Деякі повідомлення фіксуються, але не вносяться до реєстру, а деякі вважаються нецікавими чи несуттєвими і безслідно зникають.