Потайна кімната

— Ми родом з однієї місцевості, та я нічого до нього не маю. Бачив кілька разів у сільському магазині, ото й усе. Усі ж знають, хто він.

— А його сина? Ви з ним приблизно однолітки.

— Вчилися у школі в паралельних класах, — кивнув Ярманн. — Він теж помер.

— Ви його знали?

— Усі знали Леннарта, але ми з ним не тусувалися.

— З ким тусувався Леннарт?

— З тими, з ким мав спільні інтереси.

— Своя банда?

— Не те, щоб банда, але вони захоплювалися мотоциклами й таким іншим.

— Якби я хотів найбільше дізнатися про Леннарта Клаусена, з ким мені варто було б поговорити?

— З Рітою Салвесен. Вона народила від нього дитину, щоправда, вже після того, як він розбився.

Вістінґ кивнув. Її ім’я записане в його нотатнику.

— Ви мали в ті часи якісь контакти з ним або його батьком?

Ярманн похитав головою.

— Леннарт і його дружбани переїхали до міста. Ми нечасто бачили їх у Колботнені.

Вістінґ витратив іще десять хвилин на розпити Ярманна про оточення Леннарта Клаусена. Деякі імена зринали частіше, ніж інші. Томмі, Роґер і Аксель.

— Був серед них якийсь Даніель? — запитав Вістінґ.

Ярманн заперечно похитав головою.

Вістінґ уже втратив надію хоч щось витягнути з тієї розмови. Давній колега якось сказав, що допит — це пошук правильного ключа до конкретного замка. Він уже не пригадував, кому саме належали ці слова, але з часом, коли й сам збагатився досвідом, збагнув, що метафора анітрохи не слушна. Насправді, існувало багато замків та ключів, і, щоб відчинити замок, який заклинило, потрібний не один ключ.

— А Симона Мейєра знали? — запитав він, просто щоб запитати.