— Рибалку?
Вістінґ кивнув — припустив, що хлопцеві дали таку прозиванку.
— Наша розмова стає трохи дивною, — завважив Ярманн. — У вас багато запитань про покійників.
— То ви його знали?
— Десь так само, як Леннарта. Мешкали по сусідству. Ходили до однієї школи.
— А Леннарт і Симон зналися між собою?
— Та ясно!
— А Бернгард і Симон?
Ярман розвів руками, демонструючи, що не знає відповіді.
Вістінґ розумів: треба закруглятися, доки чоловік навпроти не почав ставити свої контрзапитання, та щось у розмові прослизнуло таке, чого він не зумів ухопити. Треба було б іще потягнути за ниточки.
— Я відповів на всі ваші запитання, — сказав Ярманн. — Про що, власне, йдеться?
Вістінґ натиснув на ґудзик виклику охорони, повідомив, що закінчив допит. Найпростіше було б, звісно, навпростець запитати Ярманна, звідки взялися його відбитки пальців на двох коробках з грошима.
— Ідеться про Бернгарда Клаусена, — відповів він, підводячись. — Ви бували в його літньому будиночку?
Фіни Петтер Ярманн засміявся, похитав головою.
— Що я там загубив? Не знав навіть, що він має дачу.
У коридорі почулися кроки. Брязкання ключів.
Ключ, замок…
Пазли склалися!
— Кажете, що зустрічали Бернгарда Клаусена в магазині? — запитав Вістінґ.
Ярманн кивнув. Двері відчинилися. На порозі виринула постать тюремного наглядача.
ebooksa