— Залежить від того, чому ви телефонуєте, — відповів чоловік.
— Я пишу статтю про загадкове зникнення Симона Мейєра. Пригадуєте?
— Звичайно.
— Я розшукую його друзів і знайомих-однолітків. Хочу лише почути кілька слів, про їхні враження тоді й про те, що вони думають тепер.
— Гадаю, вам треба поговорити не зі мною, а з кимось іншим, хто ліпше його знав.
— У мене ось старі списки ваших класів, — вела далі Ліне. — Може, допомогли б мені когось із них вибрати?
Томмі Плейм завагався.
— Я вже давно ні з ким зі школи не контактую, — врешті відповів він.
— Я сиджу в будівлі «ВҐ». І телефоную вам, бо бачу, що ви працюєте неподалік, на Ґренсені. Буду у вас за п’ять хвилин, і ми могли б разом проглянути списки, — наполягала Ліне.
— У мене за півгодини ділова зустріч.
Ліне підвелася.
— Півгодини мені вистачить.
— Ну, добре…
Ліне закінчила розмову й швидким кроком рушила тротуаром. Фірма, де працював Томмі Плейм, мала вхід із задвір’я. Жінка на рецепції відповіла в домофон і впустила її досередини. Ліне піднялася на третій поверх. Томмі Плейм чекав на неї біля стійки рецепції. Він був одягнений в темні костюмні штани й білу сорочку з закасаними рукавами.
— Дякую, що знайшли для мене час, — сказала Ліне.
— Як я вже казав, не знаю, чи зумію вам допомогти.
Томмі Плейм провів її до найближчої кімнати для нарад.
— Пригадую його зі школи, але ніколи з ним не товаришував. Та й нещастя трапилося з ним через багато років після закінчення школи.
Ліне сіла.
— Вважаєте, то було нещастя?
ebooksa