Вона відповіла собі, що, як могилу затулити каменем, небіжчик ніколи не зможе звідти вилізти.
Але ж мрець і так не встане з могили! То хіба не однаково, чи під землею він лежить, чи під кам’яною плитою?
Ні, не однаково: камінь кладуть на могилу, бо не хочуть, щоб небіжчик устав із неї. Та каменюка наче каже йому: «Лежи там собі!»
Сабіна згадала могилу свого батька. Над нею земля, на ній ростуть квіти, клен просягає корінням до труни, і здається, ніби мрець виходить на білий світ отими квітами і корінням. Якби батька поховали під могильною плитою, ніколи не почула б вона, як він промовляє до неї після смерті, ніколи не вчувалося б їй у шелесті листя, як він прощає їй усе.
То на що схожий цвинтар, де спочивають Томаш із Терезою?
Вона вже вкотре думала про них. Вони часто їздили до сусіднього міста і ночували в готелі. Її вразило це речення з листа. Воно свідчило про те, що вони були щасливі. Вона знову побачила Томаша, наче він був на одному з її полотен: на передньому плані Дон Жуан, мов фальшива декорація, намальована художником-примітивістом; у шпарині видно Трістана. Томаш загинув як Трістан, а не як Дон Жуан. Сабінині батьки померли того ж самого тижня. Томаш із Терезою — тієї самої миті. Їй раптом захотілося бути із Францом.
Коли вона розповіла йому про свої прогулянки цвинтарями, його аж пересмикнуло з огиди, і він сказав, що цвинтарі — це звалища костомах і каменюк. Того дня поміж ними виникла прірва непорозуміння. Сьогодні на цвинтарі Монпарнас збагнула, що хотів сказати Франц. Вона пошкодувала, що так безжально вчинила. Якби вони довше пробули разом, то, може, почали б потроху розуміти слова, що їх промовляли. Їхні словники ніяково і помалу зближувалися би, мов несміливі коханці, й музика одного почала б зливатися з музикою іншого. Але було вже запізно.
Авжеж, пізно було, і Сабіна знала, що не залишиться у Парижі, що піде далі, ще далі, бо якщо вона помре тут, то її привалять каменюкою, а жінка, яка ніяк не може нагріти собі місця, нездатна уявити, що її колись зупинять у цій стрімкій гонитві.
11
Усі Францові друзі знали про Марі-Клод, знали і про студентку у великих окулярах. Не знав ніхто тільки про ту халепу, що сталася у нього зі Сабіною. Франц помилився, думаючи, що Марі-Клод розповіла про це подругам. Сабіна була молода, і його дружині не хотілося, щоб подумки всі порівнювали їхні обличчя.
Франц боявся, що їхній зв’язок розкриється, тож не просив у Сабіни ні її портрета, ні картин, навіть світлини з паспорта. А тепер вона зникла з його життя. І не лишилося жоднісінького доказу, що він провів із нею найліпший рік свого життя.
Тож йому лишилося тільки зберігати їй вірність.
Коли вони сиділи самі в кімнаті, його молода подруга часом підводила голову від книжки і кидала на нього допитливий погляд:
— Про що ти думаєш?
Франц сидить у кріслі, втупившись у стелю. Хоч що він там відповість, йому зрозуміло лише одне: він думає про Сабіну.
Коли публікує дослідження в науковому виданні, його студентка перша читає ту річ і хоче подискутувати з ним. А він думає, що сказала би про той текст Сабіна. Усе, що він робить, він робить для Сабіни і так, щоб це подобалося Сабіні.
Це дуже невинна зрада, і виготовлена вона за Францовою міркою, адже він ніколи не зміг би скривдити свою студентку в окулярах. Той культ Сабіни радше релігія, ніж кохання.
Та й із богослов’я цієї релігії випливає, що молоду коханку послала йому Сабіна. Отож поміж його земним і небесним коханням панує цілковита гармонія, і якщо небесне кохання неухильно (вже тому що воно неземне) містить у собі щось непоясненне і неврозумливе (згадаймо словничок незрозумілих слів, цей довгий перелік непорозумінь!), то його земне кохання ґрунтується на цілковитому порозумінні.
Студентка набагато молодша від Сабіни, музична партитура її життя насилу складається, тож вона із вдячністю залучає до неї мотиви, які запозичує у Франца. Великий Похід є символом і її віри. І в неї, як і в нього, музика викликає діонісійське сп’яніння. Вони часто ходять на танці. Живуть вони у правді, у них немає таємниць одне від одного. Їх часто можна побачити в товаристві друзів, колег, студентів і просто незнайомців; вони сидять за столом, п’ють і балакають між собою. Часто йдуть погуляти Альпами. Франц нагинається, студентка плигає йому на спину, і він учвал несе її луками, декламуючи вголос довгу німецьку поему, якої мати навчила, коли він іще був маленький. Дівчина голосно сміється, обіймаючи його за шию, захоплюється його ногами, плечима і легенями.
Єдине, чого не може вона втямити, це та чудернацька приязнь, яку почуває Франц до країн, що стогнуть під російським ярмом. У річницю вторгнення чеська громада Женеви організовує пам’ятний вечір. У залі небагато люду. Оратор зі шпакуватою чуприною, закрученою перукарськими щипцями, виголошує довгу промову, й нарешті та жменя завзятців, що прийшла його послухати, починає нудьгувати.