Але в такому разі який стосунок існує поміж Терезою і її тілом? Чи має її тіло право прозиватися Терезою? А якщо не має, то що ж означає це ім’я? Щось неосяжне, безтілесне?
(Ці запитання спадали Терезі на думку змалечку. Адже насправді важливі лише ті запитання, які може поставити дитина. Важливі тільки найбільш наївні запитання. Це запитання, на які немає відповідей. Запитання, на яке нема відповіді, — це завада, що не дає іти далі. Інакше кажучи, запитання, що на них не існує відповіді, обмежують людські можливості й покладають межі нашому існуванню).
Тереза стоїть не рухаючись, зачаровано дивиться у дзеркало й розглядає своє тіло, наче воно їй чуже, хоч у переліку тіл воно було таки її тілом. Воно викликало в неї нудоту. В ньому не було сил стати єдиним для Томаша тілом. Тіло ошукало її. Цілу ніч вона вдихала дух жіночого лона, яким тхнула Томашева чуприна!
Вона мріє звільнити своє тіло, мов служницю. Лишитися душею з Томашем, а тіло нагнати якомога далі, у світ, щоб воно поводилося так, як ото й інші жіночі тіла поводяться з чоловічими! Якщо Терезине тіло не зуміло стати єдиним для Томаша і програло найбільшу битву в її житті, то нехай воно забирається геть!
7
Вона повернулася додому і навстоячки, без апетиту, поснідала в кухні. О пів на четверту наділа нашийник на Кареніна і подалася з ним (теж-таки пішки) у готель на околиці міста, де на неї чекала робота. Коли їй сказали піти з редакції, вона знайшла місце бармена. Це сталося за кілька місяців після повернення з Цюриха; авжеж, їй не простили, що вона фотографувала російські танки упродовж цілого тижня. Те місце вона знайшла завдяки друзям; крім неї, в тому готелі майже одночасно знайшли притулок іще кілька людей, які втратили роботу. Рахівником став колишній викладач богослов’я, а на прийомі сидів колишній посол.
Вона знову боялася за свої ноги. Під час роботи кельнеркою у провінції вона з жахом дивилася на литки своїх колег, що були вкриті набряклими венами. То була недуга всіх кельнерок, які день при дні мусили ходити, бігати або стояти, тримаючи навантажені таці. Щоправда, тут праця була не така тяжка, як у провінції. Перш ніж стати за барну стійку, їй потрібно було принести тяжкі ящики з пляшками пива і мінеральної води, але потім вона просто стояла і наливала відвідувачам, а як не було роботи, то мила чарки і кухлі в мийниці у кінці бару. Каренін весь час терпляче лежав біля її ніг.
Уже за північ вона скінчила підрахунки і віддала гроші директорові готелю. Потім попрощалася з послом, який працював уночі. За довгою конторкою приймальні були двері, що провадили до комірчини, де можна було трохи поспати на вузькому тапчані. Над тим тапчаном висіли світлини посла в рамках: якісь люди всміхалися в об’єктив, або потискали йому руку, або ж сиділи довкола величезного столу і підписували папери. На чільному місці висіла світлина, де посол усміхався поруч із президентом Кеннеді.
Того вечора він розмовляв не з президентом США, а з незнайомим чоловіком років шістдесяти, який відразу ж замовк, угледівши Терезу.
— Це друг, — сказав посол. — Можеш при ній говорити.
І обернувся до Терези.
— Сьогодні його сина засудили до п’яти років ув’язнення.
Вона дізналася, що в перші дні вторгнення син цього старого добродія стежив із друзями за входом до будинку, де містився спеціальний відділ російської армії. Якщо звідти виходили чехи, це означало, що вони були виказувачами і служили росіянам. Він із друзями ішов назирці за ними, записував номери їхніх автомобілів і сповіщав їх співробітникам підпільної чеської радіостанції, яка попереджала населення про цих людей. Одного він разом зі своїми друзями добряче відлупцював.
Старий добродій сказав:
— Це фото було єдиним доказом. Він усе заперечував, аж поки йому показали цей знімок.
Він дістав із нагрудної кишені газетну вирізку.
— Це з’явилося в «Таймс» восени 1968 року.
На світлині видно було юнака, який тримав за горлянку якогось чолов’ягу. Довкруг стояли люди, які дивилися на них. Під світлиною був підпис: «Розправа з колаборантом».
Терезі полегшало. Ні, не вона зробила цей знімок.
Темними вулицями Праги вона подалася з Кареніним додому. Дорогою думала про ті дні, коли фотографувала танки. Ото вже наївні були тоді всі! Думали, що ризикують життям за батьківщину, а замість цього, самі того не тямлячи, працювали на російську поліцію.