Вона дивилася на Томаша. Погляд її був спрямований не у вічі йому, а сантиметрів на десять вище, на його чуприну, що тхнула вагіною іншої жінки.
Вона сказала:
«Томаше, я більш не можу. Знаю я, що не маю права скиглити. Відколи ти через мене повернувся до Праги, я заборонила собі ревнувати. Не хочу бути ревнивою, але не можу заборонити це собі, не маю сил. Допоможи мені, прошу тебе!»
Він узяв її за руку і попровадив у сквер, де вони частенько гуляли раніш. У тому сквері були лави: сині, жовті, червоні. Коли вони посідали, Томаш сказав:
«Я розумію тебе. Знаю я, що ти хочеш. Я все улаштував. Зараз ти підеш на гору Петржин».
Вона перелякалася.
«На Петржин? Що мені робити на Петржині?»
«А ось піднімешся на неї, то й зрозумієш».
Їй геть не хотілося йти туди; тіло було таке кволе, що вона й від лави не могла його відірвати. Але не могла не послухатися Томаша. Отож опанувала себе і підвелася.
Озирнувшись, побачила, що він сидить на лаві і весело всміхається їй. Потім помахав рукою, щоб підбадьорити.
12
Діставшись гори Петржин, цього зеленого пагорба, що височить посеред Праги, вона з подивом побачила, що там нікого нема. Диво дивне, адже тут завжди було повнісінько пражан, що приходили подихати свіжим повітрям. Їй було моторошно, але на пагорбі панувало таке безгоміння, і воно діяло так заспокійливо, що вона перестала опиратися й довірливо віддалася в його обійми. Вона дерлася на пагорб, вряди-годи зупиняючись, щоб озирнутися. У долині бачила силу-силенну веж і мостів. Статуї святих погрозливо завмерли зі зведеними кулаками, втупившись кам’яними очима у хмари. То було найкраще місто на білому світі.
Ось вона піднялася на вершину. За ятками, де зазвичай продавали морозиво, поштові листівки і бісквіти (продавців того дня не було), лежав, скільки засягне око, моріжок, де негусто росли дерева. Там вона угледіла кількох чоловіків. Що ближче підходила вона до них, то повільнішала її хода. Їх було шестеро. Вони стояли непорушно, а може, помалу ходили туди й сюди, наче гравці у гольф, що оглядають територію поля, зважують ключки в руках і намагаються зосередитися перед матчем.
Ось вона вже коло них. Поміж тими шістьма чоловіками вона помітила трьох, що прийшли сюди грати ту саму роль, що і вона. Поводяться вони ніяково, здається, хочуть розпитати про все, та не зважуються турбувати решту, тож воліють мовчати і тільки збентежено роззираються довкруги.
Ще троє випромінюють добротливу поблажливість.
В одного з них у руках рушниця. Угледівши Терезу, він усміхнувся й махнув рукою.
«Авжеж, це тут».
Вона кивнула йому, привітавшись, і почувалася дуже ніяково.
Чоловік додав:
«Щоб не помилитися: це за