Чоловік не примушував її, просто взяв попід руку. Вони попростували неозорою лукою, й Тереза ніяк не могла обрати дерево. Її не квапили, та вона знала, що смерті так чи так не уникнути.
Ось вона побачила квітучий каштан і підійшла до нього. Сперлася спиною на стовбур і звела очі до неба: вгорі побачила листя, пронизане сонячним промінням, і почула далекий гамір великого міста, який звучав тихо і лагідно, мов відгомін ячання тисяч скрипок.
Чоловік звів рушницю.
Вона відчула, що відваги як і не було. Її жахнула та слабкість, та опанувати себе не могла. Сказала:
«Ні! Це не за моїм бажанням!»
Чоловік одразу ж опустив рушницю і дуже спокійно сказав:
«Якщо не за вашим бажанням, то цього робити не можна. Ми не маємо права».
Голос його був люб’язний, наче він перепрошував Терезу, що не стратив її, бо вона цього не бажала. Та чемність просто-таки розривала її серце; притулилася обличчям до кори того дерева і заплакала.
14
Вона обіймала стовбур, здригаючись у риданнях, наче то було не дерево, а батько, якого вона втратила, наче дідусь, якого вона не бачила ніколи в житті, наче прадід, старезний дідуган, що прийшов із давньої давнини, щоб підставити їй своє лице у вигляді шерехатої кори того дерева.
Обернулася. Ті троє вже були далеко, вони ходили туди-сюди лукою, немов гравці у гольф, і рушниця в руці одного з них скидалася на ключку.
Вона спустилася в діл алеями Петржина, зберігаючи у серці ностальгійний спогад про чоловіка, що мав її розстріляти і не зробив цього. Він потрібен був їй. Потрібен був хтось, хто допоміг би їй урешті! Томаш їй не допомагатиме. Томаш послав її на смерть. Тільки інший чоловік може допомогти їй!
Що ближче підходила вона до міста, то дужче тужила за тим чоловіком і сильніше боялася Томаша. Він не простить їй, що вона не дотрималась обіцянки. Не простить, що їй забракло мужності і вона обманула його. Ось опинилася на вулиці, де вони мешкали, і знала, що з хвилини на хвилину побачить його. Від тієї думки її охопила паніка; відчула, як шлунок зсудомило, і почала блювати.
15
Інженер запрошував її до себе. Двічі вона відмовилася. А цього разу погодилася.
Поснідала вона, як завжди, навстоячки в кухні й пішла. Була насилу друга година.
Підійшла до тієї місцини, де він мешкав, і відчула, як її ноги мимохіть сповільнюють ходу.
Потім подумалося, що насправді до того чоловіка послав її Томаш. Хіба не він весь час торочив їй, що кохання й сексуальність не мають між собою нічого спільного? То вона просто шукає підтвердження його словам. Здавалося, ніби поруч лунає Томашів голос, який каже: «Я розумію тебе. Знаю, що ти хочеш. Я все влаштував. Ти підіймешся на вершину і все збагнеш».
Авжеж, вона тільки виконувала Томашеві накази. Вона лише на хвильку зайде до інженера; тільки випити кави, тільки збагнути, що це таке — сягнути вершини невірності, їй хотілося попхнути своє тіло до цієї межі, лишити його, щоб воно там постояло, немов біля ганебного стовпа, а коли інженер захоче її обняти, сказати, як вона ото сказала чоловікові з рушницею на горі Петржин: «Ні! Це не за моїм бажанням!»
І чоловік опустить рушницю і лагідно промовить: «Якщо не за вашим бажанням, то цього не можна робити. Ми не маємо права».