— Їм треба зловити людей у пастку, щоб потім використовувати їх у своїй роботі, поставити ще більше пасток і врешті всіх поробити виказувачами, створивши цілу мережу.
Тереза думала тільки про одне: інженера підсунула їй таємна поліція. А ким був той парубчак, що ото налигався у шинку навпроти, а потім прийшов і освідчувався їй у коханні! Це за того хлопчину лисий накинувся на неї, а інженер буцім захищав її. Ці троє грали ту саму роль у заздалегідь розробленому сценарії; їм треба було викликати в неї приязнь до чоловіка, у якого було завдання звабити її.
Як могла вона не здогадатися про це? Те його помешкання було підозріле, воно ніяк не узгоджувалося із цим чоловіком. Чому той так добре вбраний інженер мешкав у такій жалюгідній квартирі? Та й чи був він інженером? І якщо так, то як міг він бути не на роботі о другій пополудні? І як це міг інженер читати Софокла? Ні, то була не інженерова бібліотека! Та квартира скидалася радше на конфісковане помешкання інтелігента, якого запроторили до в’язниці! Коли їй було десять років, заарештували її батька і так само конфіскували квартиру й усю бібліотеку. Хто знає, задля чого потім її використовували?
Тепер вона добре розуміла, чому він не приходив. Він виконав своє завдання. Яке? Той лисий виказувач обмовився про це, сказавши: «Затямте собі, проституція у нас заборонена!» Той гаданий інженер посвідчить, що переспав із нею і що вона вимагала від нього грошей! Погрожуватимуть їй скандалом і змусять доносити на людей, які приходять до бару перехилити чарку.
Посол спробував її заспокоїти.
— Мені здається, ваша пригода не така вже небезпечна.
— Може, й так, — здушеним голосом відказала Тереза і вийшла з Кареніним на темну празьку вулицю.
25
Щоб уникнути страждань, люди найчастіше ховаються в майбутньому. Проводять на стежині часу уявну лінію, за якою теперішнім стражданням настане край. Але Тереза не бачила перед собою тієї лінії. Вона могла знаходити втіху лише тоді, коли дивилася назад. Знову була неділя; вони сіли в авто і подалися далі від Праги.
Томаш був за кермом, Тереза сиділа коло нього, а Каренін позаду; часом він висовував голову, щоб лизнути їх у вуха. За дві години вони приїхали в курортне містечко, де років п’ять чи шість тому провели разом кілька днів. Там хотіли і заночувати.
Вони зупинилися на майдані і вийшли з автівки. Нічого там не змінилося. Навпроти стояв готель, де вони мешкали того року, а перед ним росла стара липа. Ліворуч від готелю височіла давня дерев’яна колонада, а на краю її струмувало в мармурову чашу джерело. Як і колись, над ним схилялися люди зі склянками в руках.
Томаш кивнув на готель. У ньому все ж таки щось змінилося. Колись він звався «Ґранд», а тепер, згідно з вивіскою, «Байкал». Глянули на табличку на розі майдану: тепер він звався «Московський». Вони пройшли знайомими вулицями (Каренін ішов за ними без повідка), поглядаючи на їхні назви: вони звалися то Сталінградська, то Ленінградська, то Ростовська, то Новосибірська, то Київська, то Одеська, один санаторій назвали «Чайковський», другий «Толстой», а третій «Римський-Корсаков», ще були готелі «Суворов», кінотеатр імені Горького і кафе «Пушкін». Всі ті назви запозичили з Росії й із російської історії.
Тереза згадала перші дні вторгнення. Люди познімали таблички з назвами міст і повивертали на дорогах усі вказівники. За однісіньку ніч країна стала безіменна. Сім днів російська армія вешталася країною, не знаючи, де вона перебуває. Офіцери шукали редакції газет, телестудії, радіостанції, щоб захопити їх, та нічого не знаходили. Розпитували людей, але ті знизували плечима або ж указували хибну адресу і хибний напрямок.
З роками виявилося, що ця анонімність не минула без лиха для країни. Ні вулиці, ні будинки не повернули собі тих первинних імен. Курортне чеське містечко потроху стало ілюзорною Росією, і Тереза збагнула, що в неї конфіскували минуле, яке вона приїхала сюди шукати. Тут неможливо було ночувати.
26
Вони мовчки повернулися до автівки. Все, думала собі Тереза, здається нам вивернутим навспак: давнє чеське містечко прибрало російські назви; чехи, які відважно фотографували вторгнення, насправді працювали на таємну російську поліцію; чоловік, який послав її на смерть, мав подобу Томаша; секретний співробітник поліції вдавав інженера, а інженер хотів грати роль чоловіка з гори Петржин. Знамення книги в його помешканні було фальшиве; вона була там, щоб її пошили в дурні.
Думаючи тепер про ту книжку, яку вона взяла до рук у помешканні того чолов’яги, Тереза раптом здригнулася, й щоки її спаленіли: невже це можливо? Інженер сказав, що зробить каву. Вона підійшла до полиць і дістала Софоклового «Едіпа». Потім інженер повернувся. Але без кави!
Вона обертала ситуацію і так, і так: скільки часу спливло, коли він пішов ніби приготувати каву, скільки часу залишалося? Щонайменше хвилина, в цьому немає сумніву, може, дві, може, й три. Що міг він так довго робити в тому вузькому передпокої? Може, був у вбиральні? Тереза спробувала пригадати, чи чула вона, як відчинялися двері, чи пролунав шум води в унітазі. Ні, шуму води вона таки не чула, а то згадала б. І майже певна була, що не чула, як відчинялися двері. То що він робив у тому передпокої?
Раптом їй усе стало цілком зрозуміло. Щоб вона опинилася в пастці (адже інженерового свідчення було не досить), потрібен був неспростовний доказ. Під час тієї довгої відсутності — занадто довгої, щоб стати підозрілою, — він поставив у передпокої камеру. Або, найпевніше, впустив до квартири чоловіка з фотоапаратом, який знімав їх на плівку з-за ширми.
Ще кілька тижнів тому вона кепкувала з Прохазки, який не знав, що живе в концентраційному таборі, де йому не можна мати приватного життя. А вона ж тоді що? Поїхавши від матері, думала, дурепа така, що раз і назавжди стане господинею свого приватного життя. Але материнський дім розрісся на цілий світ і скрізь тепер її наздоганяє. Ніде їй не сховатися від нього.