Згодом він побрався з Іокастою і став царювати у Фівах. Він і не підозрював, що убив у горах свого батька, а жінка, з якою він лягає в ліжко, то його мати. Аж ось доля завзялася на його підданців, і вони почали тяжко хворіти. Коли Едіп зрозумів, що то він винен у їхньому лихові, виколов собі очі шпильками й сліпим пішов із Фів.
2
Ті, що гадають, ніби комуністичні режими в центральній Європі створили виключно злочинці, не беруть до уваги засадничої правди: злочинні режими створюють не злочинці, а ентузіасти, певні того, що знайшли єдиний шлях, який провадить до раю. І вони запекло боронили той шлях, убивши при цьому силу-силенну людей. Згодом стало зрозуміло, що раю вони не побудували, а отже, ентузіасти були просто убивцями.
І тоді всі напали на комуністичні режими: ви відповідаєте за все лихо, що скоїлося у країні (за бідність і руїну), за втрату незалежності (бо країна потрапила в російське ярмо), за узаконені убивства!
Ті, кого звинувачували, відповідали: ми не знали! Ми помилилися! Ми ж вірили! В душі ми не винні!
Отож суперечки зводилися до такого питання: чи справді вони не знали? Чи, може, тільки вдають, що не знали нічого?
Томаш стежив за тією суперечкою (як і мільйони чехів) і думав собі, що, звісно, траплялися поміж комуністами люди, які все ж таки не були такі аж геть необізнані (мусили ж вони чути про ті жахи, що чинилися й чиняться далі в післяреволюційній Росії). Та цілком можливо, що більшість і справді нічогісінько не знала.
І ще думав він собі, що головне питання було не в тому, знали вони про це чи ні.
Припустимо, що чеський прокурор, який на початку 50-х років вимагав смертної кари для невинних, помилився, бо йому надала хибні дані таємна поліція й уряд його країни. Але зараз, коли відомо, що звинувачення були безглузді й засуджені до смерті невинні, чи можливо, щоб той прокурор боронив невинність своєї душі й бив себе у груди: моє сумління чисте, я не знав, я ж вірив! Чи не в отому «я не знав, я ж вірив» і криється його непоправна провина?
Тоді Томаш і згадав історію про Едіпа. Той не знав, що він злігся зі своєю матір’ю, та, зрозумівши, що сталося, не вважав себе невинним. Не витерпівши того лиха, якого він завдав своїм невіданням, Едіп виколов собі очі й, осліпнувши, пішов із Фів.
Томаш чув, як галасували комуністи, що боронили чистоту своєї душі, й думав собі: завдяки вашому невіданню ця країна утратила свободу, можливо, на цілі століття, і ви кричите, що почуваєтеся невинними? Як же можете ви тепер дивитися на все це? Як воно вас не жахає? Невже ви можете це бачити? Та вам ліпше виколоти очі, якщо їх маєте, і піти із Фів!
Це порівняння йому так припало до вподоби, що він часто користувався ним у дискусіях із друзями, застосовуючи дедалі витонченіші і достеменніші формулювання.
За тієї пори, як і вся інтелігенція, він читав тижневик, який видавала накладом у триста тисяч примірників Спілка чеських письменників, що користувалася в рамках комуністичного режиму відносною автономією, і там писалося про такі речі, яких ніхто не зважувався торкатися публічно. Той письменницький часопис оприлюднював навіть статті, де ставилося питання, хто винен і якою мірою в судових убивствах, які здійснювалися внаслідок політичних процесів у перші роки комуністичного режиму.
У всіх тих дискусіях виринало одне питання. Знали вони чи не знали? Оскільки Томаш вважав те питання другорядним, він якось письмово виклав свої роздуми про Едіпа й надіслав їх у той часопис. За місяць надійшла відповідь. Його просили заглянути до редакції. Коли він туди прийшов, його зустрів редактор, невисокий, проте прямий, немов літера «і», чоловік, який запропонував йому змінити будову одного речення. Текст з’явився згодом на передостанній сторінці у рубриці «Листи читачів».
Томаш не радів цьому. До редакції його запросили, щоб він погодився змінити будову одного речення, а потім, без дозволу, так обчикрижили його текст, що ті міркування зводилися тільки до основної тези (надто вже схематичної й агресивної) і геть йому вже не подобалися.
Це сталося навесні 1968 року. При владі був Александер Дубчек, оточений комуністами, які почувалися винними і хотіли якось поправити свою провину. Але інші комуністи, ті, що галасували про свою невинність, боялися, що розгніваний народ буде їх судити. Щодня ходили вони скаржитися російському послові й благали, щоб він їх підтримав. Коли з’явився Томашів лист, вони почали кричати: бачте, куди воно все зайшло! Уже он у пресі пишуть, що нам треба виколоти очі!
Через кілька місяців росіяни вирішили, що в їхній провінції вільні дискусії зайві, й послали своє військо, щоб за однісіньку ніч окупувати всю Томашеву країну.
3
Повернувшись із Цюриха, Томаш почав працювати на тій самій посаді у своїй лікарні. Та згодом його викликав головний лікар.
— Любий мій колего, — сказав він, — зрештою, ви не письменник, не журналіст і вже тим більше не рятівник усього людства. Ви лікар і науковець. Мені не хочеться вас утрачати, і я бозна-що зроблю, щоб утримати вас тут. Але потрібно спростувати ту статтю про Едіпа. Вона вам така дорога?