— Ох, пане начальнику, це остання річ на світі, яка мені могла б бути дорога, — сказав Томаш, згадавши, як обчикрижили третину його тексту.
— Ви розумієте, куди тут вітер дме? — запитав головний лікар.
Томаш знав: на чаші терезів лежали дві речі. На одній — його честь (яка вимагала, щоб він не відмовлявся від того, що написав), а на другій те, що він зазвичай вважав сенсом свого життя (робота лікаря і науковця).
Головний лікар провадив:
— Це середньовічна практика — вимагати від людини, щоб вона зреклася того, що написала. Що значить «зректися»? За новітньої доби не можна зректися ідеї, можна тільки спростувати її. А що, любий мій колего, зректися ідеї неможливо, це щось суто вербальне, формальне, магічне, то я не розумію, чом би вам не зробити того, що у вас просять. У суспільстві, де панує терор, заяви нічого не важать, бо до них змушують силоміць, і порядна людина повинна не звертати на них уваги, не слухати їх. Кажу вам, любий мій колего, в моїх інтересах і в інтересах ваших пацієнтів потрібно, щоб ви залишалися на цій роботі.
— Правда ваша, пане головний лікарю, — з нещасним виглядом сказав Томаш.
— Але?.. — запитав головний лікар, намагаючись угадати, що він там думає.
— Я боюся, що мені стане соромно.
— Перед ким? Невже ви такої високої думки про людей, які вас оточують, аж вам важливо, що вони думають?
— Ні, — відказав Томаш.
— Утім, — провадив головний лікар, — мене запевнили, що йдеться не про публічне спростування. Це ж бюрократи. Вони хочуть мати у своїх справах якесь свідчення того, що ви не проти режиму, коли їм доведеться боронитися від обвинувачень, чому вони лишили вас на цій роботі. Мені пообіцяли, що така заява залишиться поміж вами і владою, а публікувати її ніхто й не збирається.
— Дайте мені тиждень на роздуми, — відказав Томаш, закінчуючи розмову.
4
Його вважали найліпшим хірургом у клініці. Казали навіть, що він посяде місце головного лікаря, який уже наближався до пенсійного віку. Коли поповзли чутки, що влада вимагає від нього виступити зі самокритикою, ніхто не сумнівався, що він послухається.
І це було перше, що вразило Томаша: хоч він не давав жодного приводу, щоб підтвердити це припущення, люди робили ставку на його непорядність, а не на чесноти.
Друге, що прикро вразило, була реакція людей на гадану його поведінку. Загалом ту реакцію можна було поділити на дві категорії.
Перший тип реакції притаманний був тим людям, які самі (або ж їхні близькі) чогось зреклися, яких змусили публічно заявити про їхню згоду з окупаційним режимом, або тим, які готувалися це зробити (зі сумом у серці, звісно, ніхто ж бо не радів цьому).
Ті люди всміхалися йому чудернацькою усмішкою, якої він досі ніде не зустрічав: ніяковою усмішкою таємної змови. Так усміхаються два чоловіки, що зустрілися в борделі; їм трохи соромно, і заразом їм приносить задоволення те, що соромно обом. Той сором запроваджує поміж ними щось на зразок братерства.
Тим охочіше всміхалися вони йому, бо він не мав слави конформіста. Тож гадана його згода з пропозицією головного лікаря була свідченням того, що підлість помалу й неухильно стає правилом поведінки і незабаром перестане вважатися тим, чим вона є. У тих людей ніколи не було друзів. Томаш із жахом збагнув: якщо він таки напише заяву, якої від нього вимагають, вони запросять його хильнути по чарчині й почнуть лізти у друзі.
Другий тип реакції — це реакція людей, які самі (або ж їхні близькі) зазнавали переслідувань, але відмовилися йти на компроміс із окупантами, або ж людей, у яких такої заяви чи компромісу не вимагали (може, тому що вони були молоді й ні до чого не причетні), але які були певні, що не погодяться на таке.