Один із них, С., молодий і дуже здібний лікар, запитав якось Томаша:
— То що, ти написав їм те, що вони хотіли?
— Про що ти кажеш?
— Про зречення, — відказав С.
Він не сказав це дошкульно. Він навіть усміхався. Та з усього букета усмішок ця була особлива. То була усмішка моральної вищості.
— Послухай, — сказав Томаш, — що ти знаєш про моє зречення? Ти його читав?
— Ні, — відказав С.
— То чому ти кажеш мені про нього? — запитав Томаш.
С. так само задоволено всміхався.
— Послухай, ми ж знаємо, як воно робиться. Ці заяви пишуть у вигляді листа директорові, міністрові чи ще там комусь, а той обіцяє, що лист не опублікують, щоб автор його не почувався приниженим. Адже так?
Томаш звів плечима і ковтнув слину.
— Після цього заяву кладуть в архів, але автор знає, що її можуть будь-якої миті оприлюднити. За таких умов він більше нічого не може сказати, нічого не зможе критикувати, не зможе протестувати, адже тоді ту заяву опублікують і на нього впаде ганьба. Зрештою, це м’яка метода. Бувають і гірші.
— Авжеж, дуже м’яка, — відказав Томаш. — Але мені цікаво, звідки ти дізнався, що я піду на це.
Колега звів плечима, та усмішка його не зникла.
І тоді Томаш збагнув одну дуже цікаву річ.
Томаш терпіти не міг тих усмішок, йому здавалося, ніби він скрізь їх бачить, навіть на обличчях перехожих. Він не міг заснути. Що ж це таке? Невже він надавав такого значення цим людям? Анітрохи. Вони були йому анідесь, і він гнівався на себе за те, що так переймається їхніми поглядами. Тут не було ніякої логіки. Невже той, хто так мало цінує думку інших людей, може настільки нею перейматися?
Можливо, його глибока недовіра до інших людей (сумнів у тому, що вони мають право судити його і вирішувати його долю) вже відіграла свою роль, коли він обрав професію, яка давала змогу ухилятися від публічного суду. Людина, яка обирає, наприклад, політичну кар’єру, самохіть виставляє себе на суд публіки з наївною і щирою певністю в тому, що таки завоює її прихильність. Імовірна ворожість юрби тільки спонукає її до чимраз активніших дій, як ото складнощі з діагностикою спонукали Томаша.
Лікаря (на відміну від політика чи актора) судити можуть лише пацієнти і найближчі його колеги, а отже, в чотирьох стінах і віч-на-віч. Під поглядами тих, що його судять, він має змогу тієї ж таки миті відповісти їм, пояснити свої дії або ж боронитися. Але тепер Томаш (уперше в житті) перебував у ситуації, коли на нього звернули стільки поглядів, що він навіть охопити їх усіх не міг. Не міг він і відповісти їм, ні поглядом, ні словами. Він здався на їхню ласку. Про нього балакали в лікарні й поза її межами. (Прага була немов напружений нерв, і чутки про тих, що не виправдали надій, доносили, співпрацювали з режимом, линули зі швидкістю звуку африканського тамтама). І Томаш знав це і нічого не міг удіяти. Він і сам дивувався, наскільки це було нестерпне для нього і яку паніку на нього наганяло. Той інтерес, що його він викликав у всіх, був йому неприємний, наче тіснява в натовпі або ж дотик людей, які у страшних мареннях здирають із нас одіж.
Він пішов до головного лікаря й сказав, що не напише тієї заяви.
Той потиснув йому руку дужче, ніж звичайно, і сказав, що чекав від нього саме такого рішення.