Якщо вже ділити людей за категоріями, то робити це треба за тими глибинними спонуками, що звертають їх до тієї чи іншої діяльності, яку вони потім виконують упродовж усього свого життя. Кожен француз неповторний. Але всі актори на світі схожі — у Парижі, у Празі, аж до найскромнішого провінційного театру. Бути актором означає змалку і на все життя погодитися виставлятися перед безіменною публікою. Без цієї засадничої згоди, що не має нічого спільного з талантом і є ще глибшою особливістю, ніж талант, не можна стати актором. Так само і лікар — це той, хто згоден усе своє життя й з усіма можливими наслідками опікуватися людським тілом. Оця засаднила згода (а не талант чи вміння) і дає йому змогу на першому курсі ввійти у прозекторську залу і за шість років стати лікарем.
Хірургія підводить засадничу спонуку медичної професії до крайньої межі, де людське вже торкається божественного. Якщо вгатити когось кийком по голові, то він упаде додолу і сконає. Але колись однаково настав би день, коли він сконав би. Це вбивство тільки прискорює те, що Господь і сам уготував йому в майбутньому. Можна припустити, що Бог передбачав убивство, але не хірургію. Він і не підозрював, що хтось зважиться посягнути на той механізм, який він винайшов, оту структуру, огорнуту шкірою, запечатану і закриту від людських очей. Коли Томаш уперше в житті торкнувся скальпелем шкіри пацієнта, що заснув під наркозом, а потім упевненим і точним порухом простромив і розітнув ту шкіру (як ото розтинають неживу тканину, пальто, спідницю чи штору), у нього на мить виникло відчуття, наче він учинив блюзнірство. Але це і приваблювало його! То була необхідність, «Es muss sein!», що сягала корінням у найглибші закутки його душі, й спонукала до цього не випадковість, не запалення сідничного нерва в головного лікаря, не зовнішнє до нього спонукало.
Але як же сталося, що він так швидко, легко і рішуче відмовився від такої глибинної настанови?
Нам скажуть: він не хотів, щоби поліція використала його у брудній грі. Та, як по правді, навіть якщо теоретично таке й можливе було (такі випадки справді траплялися), на практиці поліція навряд чи опублікувала б ту брехливу заяву, поставивши під нею його підпис.
Звісно, він мав право остерігатися такої імовірності. Припустимо навіть, що він розлючений був на себе за власну недотепність і прагнув уникнути подальших контактів із таємною поліцією, що тільки розпалювали б у ньому почуття безсилля. Можна припустити і те, що він і так би відмовився від тієї роботи, адже механічне виписування пігулок у диспансері нічого спільного не мало з тією настановою, що спонукала його до лікарської професії. Хай там як, раптовість його рішення мені видається дивною. Може, за ним крилося щось глибше, те, що не надається до раціонального осмислення?
8
Томаш полюбив Бетховена, щоб зробити приємність Терезі, але на його музиці він не дуже знався, тож сумніваюся, що він був обізнаний зі справжньою історією славетного мотиву «Muss es sein? Es muss sein!».
А сталося це ось як: Бетховенові винен був п’ятдесят флоринів такий собі пан Дембшер, і композитор, який ніколи не мав за душею зайвого шеляга, урешті почав від нього вимагати ті гроші. «Muss es sein? Так мусить бути?» — зітхнув сердешний пан Дембшер, і Бетховен відповів зареготавшись: «Es muss sein! Мусить так бути!» — а потім записав ті слова і створив на цей реалістичний мотив невелику п’єсу на чотири голоси. Три голоси виспівують: «Es muss sein, ja, ja, ja!» — а четвертий додає: «Heraus mit dem Beutel! Діставай-но гаманця!»
Через рік той самий мотив став основою четвертої частини його останнього квартету, опус 135. Бетховен уже й не думав про Дембшерів гаманець. Ті слова, «Es muss sein», набирали для нього дедалі врочистішої тональності, наче того воліла сама Доля. У Кантовій мові навіть звичайне щоденне слово «добридень» набувало значення метафізичної тези. Німецька — це мова тяжких слів. «Es muss sein!» вже стало не жартом, a «der schwer gefasste Entschluss», тяжко зваженим рішенням.
Отож Бетховен із комічного натхнення вчинив серйозний квартет, із жарту — метафізичну правду. То був цікавий приклад того, як легкість переростає у ваготу (а, згідно з Парменідом, позитивне переростає в негативне). Цікаво й те, що ця зміна не лякає нас. Навпаки, ми обурилися б, якби Бетховен перейшов від серйозного у своєму квартеті до легкого жарту канону на три голоси про Дембшерів гаманець. Проте тут він діяв би цілком у дусі Парменіда: перейшов би від тяжкого до легкого, від негативного до позитивного! Спершу (як незавершений ескіз) була б велика метафізична істина, а наприкінці (як закінчений твір) — найлегший із жартів. Тільки ми вже не вміємо мислити, як Парменід.
Гадаю, у глибині душі Томаш уже давно дратувався оцим навальним, урочистим і суворим «Es muss sein!», і в ньому жило неусвідомлене бажання змінити тяжке на легке, як ото робив Парменід. Пригадаймо, як колись йому одної хвилини достатньо було, щоб назавжди відмовитися від першої дружини і сина, і він із полегшенням дізнався, що з ним порвали батько і мати. Хіба не було це раптовим і не зовсім обдуманим жестом, яким він відкинув те, що хотіло лягти на нього важезним тягарем обов’язку, оте кляте «Es muss sein!».
Авжеж, то було «Es muss sein», що йшло ззовні, накинуте суспільними умовностями, тоді як «Es muss sein» його любові до медицини було внутрішньою необхідністю. Що ж, тим гірше. Адже внутрішня спонука ще сильніша і ще дужче штовхає до бунту.
Бути хірургом означає розтинати поверхню речей і зазирати, що ж криється усередині. Може, тим-то і виникло в Томаша бажання поглянути, що ж криється
Та коли він представився зичливій директорці компанії з миття шибок і вітрин, його рішення раптом постало перед ним у всій його непоправній реальності, й він майже злякався. І в перші дні роботи той страх не покидав його. Та подолавши (десь за тиждень) приголомшливу незвичність нового життя, він раптом збагнув, які в нього розпочалися тривалі канікули.
Він робив те, чому не надавав ніякого значення, і це було добре. Тепер він розумів щастя людей (до яких завжди почував якусь поблажливу жалість), що виконували працю, до якої не спонукало їх оте внутрішнє «es muss sein» і про яку вони забували, скінчивши роботу. Йому була геть незнана та блаженна байдужність. Часом, коли операція минала не так, як йому хотілося, він був у розпачі й ночами не спав. Тоді навіть утрачав хіть до жінок. Оте «es muss sein» його фаху було наче вампір, який ссав із нього кров.
Тепер він ходив Прагою з довгою тичкою мийника вітрин і з подивом зазначав, що помолодшав на десять років. Продавчині великих магазинів називали його «пан лікар» (празький тамтам діяв безвідмовно) і просили у нього поради з приводу нежиті, радикуліту і затримки місячних. Їм було майже соромно, коли бачили, як він зволожує шиби, надіває на ту палицю щітку і починає мити вітрину. Певне, якби вони могли покинути покупців, то забрали б у нього ту щітку і мили б вітрини самі.
Томаш працював переважно у великих крамницях, та посилали його і до приватних осіб. За тієї пори масове переслідування чеської інтелігенції ще викликало в людей дух солідарності. Коли давні пацієнти дізнавалися, що Томаш миє вітрини, вони телефонували в ту компанію і просили, щоб прислали саме його. У помешканнях вони приймали його з пляшкою горілки чи шампанського, писали в путівці, що він помив їм тринадцять вікон, і години зо дві розмовляли і чаркувалися з ним. Прямуючи до інших квартир чи магазинів, він був у пречудовому гуморі. У всій країні селилися родини російських офіцерів, радіо передавало погрозливі промови службовців міністерства внутрішніх справ, які заступили звільнених співробітників радіостанцій, а він поволеньки простував собі напідпитку празькими вулицями, почуваючись так, наче йде з одного святкування на інше. Ні, то справді були великі канікули.
Томаш наче повернувся в ту пору, коли був одинаком. Адже Терези раптом не стало. Бачив її тільки вночі, коли вона поверталася з бару і він розплющував очі, бо вже дрімав, а ще уранці, коли вона була геть сонна, а він квапився на роботу. Мав шістнадцять годин для себе самого, і то був простір свободи, що неначе з неба йому раптом упав. Той простір ще змолоду означав для нього жінок.
9
Коли друзі питали, скільки жінок у нього було, він відповідав ухильно, а якщо наполягали, казав: «Мабуть, сотні зо дві». Заздрісники казали, що він перебільшує. Він боронився. «Це не так і багато. Мої стосунки з жінками тривають заледве двадцять п’ять років. Поділіть двісті на двадцять п’ять. Ви побачите, що буде вісім жінок за рік. Небагато».