— Пане головний лікарю, — сказав тоді Томаш, — гадаю, ви можете лишити мене тут і без цієї заяви.
І натякнув, що як його силоміць витурять звідси, то всі колеги можуть заявити, що й вони підуть із роботи.
Але ніхто не захотів цим нахвалятися, й трохи згодом (головний лікар ще дужче потиснув йому руку, ніж останнього разу, на ній довго лишалися сліди від пальців) Томаш мусив покинути роботу в клініці.
5
Спершу він знайшов посаду в провінційній лікарні за вісімдесят кілометрів від Праги. Щодня їздив туди поїздом і повертався страшенно зморений. Через рік йому поталанило перейти на ліпше місце, щоправда, то була другорядна посада в приміському диспансері. Він уже не міг присвятити себе хірургії і працював терапевтом. У приймальні завжди було повнісінько люду, на кожного пацієнта припадало хвилин зо п’ять, він прописував їм аспірин і посилав на консультацію до інших фахівців. На його думку, тепер він був не лікарем, а дрібним службовцем.
Якось уже наприкінці прийому до нього завітав п’ятдесятирічний панок; був він повненький, тож мав поважний вигляд. Панок відрекомендувався як начальник одного з відділів Міністерства внутрішніх справ і запросив Томаша до кафе напроти диспансеру.
Там він замовив пляшку вина. Томаш сказав:
— Я за кермом. Якщо мене зупинить поліція, я втрачу права. Завідувач відділу міністерства всміхнувся.
— Якщо з вами щось станеться, посилайтеся на мене.
І простягнув Томашеві візитну картку, де було його прізвище (звісно ж, фальшиве) і номер телефону в міністерстві.
Потім він довго розводився про те, як цінує Томаша. Усі в міністерстві страшенно шкодують, що такий хірург мусить виписувати аспірин у приміському диспансері. Натякнув навіть, що поліція, хоч і не може сказати цього вголос, шкодує за тим, що фахівців так безцеремонно виганяють із роботи.
Томаша давно вже ніхто не хвалив, тож він дуже уважно слухав того череватого панка і з подивом відзначав, що той дуже добре, просто-таки докладно обізнаний із його успіхами в царині хірургії. Ох, які ми беззахисні перед хвалою! Томаш не міг не сприйняти серйозно того, що казав міністерський чиновник.
Але було це не лише від самолюбства. Немалу роль відіграла тут і недосвідченість. Коли з тобою розмовляє люб’язна, поштива, ґречна людина, дуже непросто переконати себе, що всі її балачки облудні, що промовляє вона нещиро. Сумнів (постійний і систематичний, без хвилини вагання) потребує надзвичайних зусиль, а також звички, тобто постійної участі в поліційних допитах. Цієї звички і бракувало Томашеві.
Міністерський чиновник провадив:
— Ми знаємо, пане лікарю, що в Цюриху ви мали пречудову посаду. І ми дуже цінуємо те, що ви таки повернулися звідти. Ви добре вчинили. Ви знаєте, що ваше місце тут, — і додав, наче кинувши Томашеві докір: — Але ваше місце в операційній!
— Що ж, — сказав Томаш, — я згоден з вами.
Запала коротка пауза, а потім чиновник сумовито мовив:
— Але скажіть мені, пане лікарю, невже ви справді гадаєте, що комуністам треба виколоти очі? Невже вам не здається недоречним, що це сказали ви, людина, яка повернула здоров’я стільком пацієнтам?
— Але ж це не має ніякого сенсу, — запротестував Томаш. — Прочитайте ліпше, що я написав там.
— А я прочитав, — сказав міністерський чиновник, намагаючись надати своєму голосові ще дужчого суму.