— А вам не бракує колишнього фаху?
— Скажіть мені ліпше, звідки ви почули про мій колишній фах.
— Ваша компанія пишається вами, — сказала жінка-лелека.
— І досі? — здивувався Томаш.
— Коли я зателефонувала, щоб мені прислали когось помити шибки, мене запитали, чи не хочу я, щоб прийшли ви. Здається, ви були великим хірургом, та вас витурили з клініки. Мене це так зацікавило!
— Ви дуже допитлива жінка, — сказав він.
— А що, видно?
— Видно з того, як ви дивитеся на мене.
— І як я дивлюся?
— Ви мружите очі й ставите багато запитань.
— Ви не любите відповідати?
Завдяки їй розмова від початку звернула на жарти. Нічого з того, що вона казала, не стосувалося зовнішнього світу. Всі слова скеровані були простісінько до них самих. Головною темою розмови були вони, тож напрочуд легко було доповнювати слова дотиками, і, кажучи про очі, які вона мружила, Томаш її погладив.
На кожен такий дотик вона відповідала пестощами. Діяла не спонтанно, а радше згідно з якоюсь навмисною логікою, наче вони гралися в гру «що ти зробиш мені, те я зроблю тобі». Сиділи вони одне напроти одного, і руки одного торкалися тіла другого.
Коли Томаш спробував просунути їй долоню поміж ноги, вона почала боронитися. Не міг він утямити, чи вона по-справжньому опирається, але спливло вже чимало часу і за десять хвилин його чекали в наступного клієнта.
Він підвівся і сказав, що має йти. Її щоки пашіли.
— Дайте мені вашу квитанцію, я підпишу, — відповіла вона.
— Та я ж нічого не зробив, — запротестував він.
— Це я винна, — сказала вона, а потім лагідно, тягуче і невинно додала: — Я викличу вас іще раз, щоб ви могли скінчити те, що ви не могли навіть почати через мене.
Томаш не хотів давати їй квитанції на підпис, і вона промовила ніжним голосом, наче просила зробити послугу для неї:
— Будь ласка, дайте її мені, — й докинула, примруживши очі: — Плачу не я, а мій чоловік, і не вам, а державі. Ця оборудка не стосується ні вас, ні мене.