— Ми відхилили те прохання. Хоча ви й повинні відповідати за той матеріал, проте інтереси суспільства потребують, щоб вас використовували там, де ваші таланти знаходять найліпше застосування. Ваш колишній головний лікар дуже цінує вас. Та й пацієнти чудово про вас відгукуються. Ви ж такий фахівець! Ніхто не може вимагати, щоб лікар знався на політиці. Ви самі себе пошили в дурні, пане лікарю. Це потрібно поправити. Тим-то ми і хочемо запропонувати вам текст заяви, яку ви, як нам здається, можете опублікувати в пресі. А ми зробимо все, щоб її негайно оприлюднили.
Отак він сказав і простягнув той аркуш Томашеві.
Томаш прочитав, що там написано, і похолов. То було набагато гірше, ніж те, що вимагав від нього два роки тому головний лікар. То була не просто відмова від допису про Едіпа. Там були фрази про любов до Радянського Союзу і про вірність комуністичній партії, засуджувалася інтелігенція, що, як він ніби писав, провадила країну до громадянської війни, а ще там був донос на редакцію письменницького тижневика в особі її співробітника, високого чоловіка трохи похилої статури (Томаш ніколи з ним не зустрічався, але знав його прізвище і бачив фото), який навмисне спотворив зміст листа, щоб учинити з нього контрреволюційний пасквіль; редакція, мовляв, була занадто боягузлива, щоб написати це власноруч, тому заховалася за іменем наївного лікаря.
Міністерський чиновник помітив, як жахнувся Томаш. Нахилившись уперед, він дружньо поплескав його по коліну під столом.
— Ох, пане лікарю, це ж тільки проект! Ви добре подумаєте, і якщо вам захочеться змінити якісь формулювання, ми можемо, звісно, обговорити це. Зрештою, це ваш текст!
Томаш простягнув той аркуш поліціянту, наче йому було страшно тримати її в руках бодай іще мить.
Замість того щоб узяти її, панок із міністерства відхилив його руку з удаваним подивом (то був жест папи римського, що благословляє вірних зі свого балкона).
— Пане лікарю, чому ви повертаєте це мені? Залиште в себе. Вдома добре подумаєте над ним.
Томаш похитав головою, терпляче тримаючи папір у простягнутій руці. Міністерський чиновник перестав корчити зі себе папу римського, що благословляє юрму, і мусив забрати заяву.
Томаш хотів було твердо сказати йому, що нічого не правитиме і нічого не підпише. Та останньої миті він змінив тон.
— Я не якийсь там неписьменний. Чому я повинен підписувати те, чого не написав?
— Що ж, добре, пане лікарю, можна вчинити і навпаки. Спершу ви самі щось напишете, а потім ми удвох поглянемо на це. Те, що ви допіру прочитали, може послужити зразком.
Чому Томаш відразу категорично не відмовився від тієї пропозиції?
Він подумав собі: крім того, що такі заяви деморалізують усю націю (а загальна стратегія росіян скерована була саме на це), поліція в його випадку, звісно ж, переслідувала ще й конкретну мету: либонь, вона готувала процес проти співробітників часопису, у який Томаш надіслав того листа. Тоді Томашева заява послужила б доказом на суді, й вони використали б її в тій кампанії проти журналістів. Якби він рішуче і негайно відмовився від публікації того тексту, це було б небезпечно для нього: поліція могла б опублікувати вже готовий текст, підробивши його підпис. І жодна газета не опублікувала б спростування! Ніхто на світі не повірив би, що він не писав і не підписував цієї заяви! Він уже зрозумів, що люди дуже тішаться моральним приниженням ближніх і не дозволять зіпсувати це задоволення ніякими поясненнями.
Подавши тому агентові надію, що він сам напише заяву, Томаш виграв час. Наступного дня він звільнився із роботи. Вважав (і слушно), що як добровільно опуститься на найнижчий щабель суспільної ієрархії (як учинили тоді тисячі представників інших інтелектуальних професій), то поліція нічого вже не зможе вдіяти і перестане ним цікавитися. За тих умов вона вже не зможе оприлюднити тієї так званої заяви, яку він ніби підписав, адже цьому ніхто не повірить. Ті ганебні заяви зазвичай супроводжувалися підвищенням, а не пониженням людей, які їх підписали.
Та оскільки в Чехії лікарі — це службовці, то держава, звісно, може звільнити їх із роботи, проте необов’язково. Чиновник, із яким Томаш розмовляв про своє звільнення, знав його репутацію і цінував. Він намагався умовити його не кидати роботу.
Томаш раптом зрозумів, що не певен, чи правильно вирішив, але почуваючи, що це рішення — немов клятва у вірності, наполіг на своєму. І став мийником вікон.
7
Їдучи кілька років тому з Цюриха до Праги, Томаш тихенько повторював: «Es muss sein!» — думаючи про свою любов до Терези. Перетнувши кордон, він почав сумніватися, чи правильно вчинив: зрозумів, що до Терези його привела тільки низка кумедних випадковостей, що сталися сім років тому (почалося це зі запалення сідничного нерва в головного лікаря) і врешті запроторили його до клітки, з якої немає виходу.
Чи треба робити з цього висновок, що в його житті не було ніякого «Es muss sein!», що не було в цьому аж такої великої необхідності? Як на мене, то була. У медицину привів його не випадок, не раціональний розрахунок, а глибоке внутрішнє бажання.