— Ви з ними не розмовляли?
— Я бачив їх тільки раз у житті. Вони попросили мене заглянути до редакції.
— Навіщо?
— З приводу цього листа.
— Із ким ви розмовляли?
— З журналістом.
— Як його звали?
Томаш нарешті збагнув, що його допитують. І подумав, що кожне його слово може стати небезпечне для інших людей. Звісно ж, він пам’ятав прізвище того співробітника редакції, але сказав:
— Не знаю.
— Ох, пане лікарю! — вигукнув чиновник, обурившись тим браком щирості. — Він таки мусив вам представитися!
Хіба це не трагікомедія, коли наше виховання стає спільником поліції.
Ми не вміємо брехати. Настанова казати правду, яку втовкмачили нам у голови батько з матір’ю, призводить до того, що нам відразу ж стає соромно за брехню, навіть перед поліціянтом, який нас допитує. Нам легше було б сваритися з ним, ображати його (що геть не годиться), ніж відверто брехати (а тільки це нам і залишається).
Слухаючи, як той чиновник докоряє йому за нещирість, Томаш майже почувався винним; йому довелося подолати моральну заборону, щоб і далі казати неправду.
— Та він, звісно, назвав своє ім’я, але воно нічого не казало мені, тож я й забув його відразу.
— Який він був на вигляд?
Журналіст, з яким він розмовляв, був куций, з білявим коротко стриженим волоссям. Томаш спробував змалювати його геть протилежними рисами.
— Високий. Довге темне волосся.
— Ага, ага! — кивав чиновник. — І підборіддя мов калоша?
— Атож, — відказав Томаш.
— Трохи згорблений.