— То хіба я писав, що потрібно виколоти очі комуністам?
— Так усі зрозуміли, — ще сумніше сказав чиновник.
— Якби ви прочитали цілком той текст, що я написав, то ніколи й не подумали б такого. Текст урізали.
— Та невже? — наставив вуха чиновник. — Вони опублікували текст не таким, яким ви його написали?
— Вони його урізали.
— Набагато?
— Приблизно на третину.
Міністерський чиновник удав, ніби щиро засмутився.
— Ох, як недобре вони вчинили.
Томаш звів плечима.
— Ви мали захищатися! Слід було негайно вимагати спростування!
— Та не до того було! Прийшли росіяни, і довелося братися до інших клопотів, — сказав Томаш.
— Навіщо ж давати на здогад, що такий лікар, як ви, хоче, щоб люди втратили зір?
— Та де! Той матеріал з’явився на останній сторінці поміж листами інших читачів. Ніхто його й не помітив. Крім російського посольства, звісно, тому що вони відразу за нього вчепилися.
— Ох, не кажіть так, пане лікарю! Я розмовляв із багатьма людьми, які дивувалися, що ви могли таке написати. Але зараз мені стало все зрозуміліше, адже ви пояснили, що той матеріал в опублікованому вигляді не відповідав тому, який ви написали. Вам порадили його написати?
— Ні, — відказав Томаш, — я надіслав його сам.
— Ви знаєте тих людей?
— Яких?
— Котрі опублікували ваш матеріал.
— Ні.