Чому зебри не страждають на виразку

А якщо організм не може мобілізувати свої життєві сили під час кризи? Таке стається під час хвороби Альцгеймера, коли організм не здатний продукувати потрібний обсяг глюкокортикоїдів, або за синдрому Шая—­Дрейджера, коли не вистачає епінефрину та норепінефрину й організму нічим задовольнити свою потребу енергії. Звичайно, за таких обставин леву буде ким поживитися. Якщо розглядати більш реалістичний сценарій: що робити людині, яка живе в західному суспільстві і має малоактивну стресову реакцію? Така людина, певна річ, матиме труднощі з мобілізацією своєї енергії для повсякденного життя. Саме це спостерігається в людей з синдромом хронічної втоми, який зокрема характеризується надто низьким рівнем глюкокортикоїдів у крові.

ТО ЧОМУ Ж МИ ХВОРІЄМО?

Абсолютно зрозуміло, що нам потрібна метаболічна реакція на стрес, коли ми втікаємо від лева або займаємося чимось, що вимагає хоч якихось фізичних зусиль — наприклад, підіймаємося на один поверх сходами або навіть встаємо вранці з ліжка (у цей час доби рівень глюкокортикоїдів зазвичай найвищий). А як же бути з більш типовим для нас розвитком подій, коли ми місяцями можемо не вимикати стресову реакцію в організмі? Ми маємо проблеми з метаболізмом, адже постійно бігати до банку і знімати гроші з рахунку — не найкращий спосіб управління своїми фінансами.

Кажучи простими словами, це неефективно. Можна використати ще одну фінансову метафору. Припустімо, у вас є зайві гроші і ви вирішуєте покласти їх на депозитний рахунок під високі відсотки. Якщо ви погоджуєтеся не чіпати цих грошей впродовж певного періоду (пів року, два роки), банк погоджується дати вам відсоткову ставку, що є вищою за звичайну. Звісно, якщо ви попросите видати вам гроші раніше визначеного терміну, вам доведеться заплатити штраф. Отже, уявіть, що ви спокійно поклали гроші на депозит на визначений строк. Але наступного дня у вас з’явилася фінансова лихоманка, ви зняли гроші з депозиту і заплатили штраф. Ще через день ви передумали, поклали гроші назад, підписали нову угоду, але по обіді знову передумали, знову зняли гроші, знову заплатили штраф. Дуже скоро ви протринькаєте половину своїх статків лише на самі штрафи.

Кожного разу, як ви забираєте енергію з кровообігу і робите певний запас, а потім витягуєте її зі сховища, ви втрачаєте добрячу частину потенційної енергії. Бо ж вам потрібна енергія для того, щоб забирати поживні речовини з кровообігу, а потім віддавати назад, керувати ферментами, одні з яких склеюють ці поживні речовини докупи (у білок, тригліцериди та глікоген), а інші розщеплюють, і щоб живити печінку під час глюконеогенезу. Тобто ви сплачуєте штраф, якщо активуєте стресову реакцію занадто часто: ви витрачаєте настільки багато енергії, що, найперше, швидше втомлюєтеся (наша стара-добра щоденна втома).

Другим наслідком може стати виснаження м’язів, хоча відчутні прояви з’являються вкрай рідко. М’язи під зав’язку набиті білком. Якщо ви хронічно перебуваєте у стані стресу, який постійно стимулює розщеплення білків, ви просто не залишаєте своїм м’язам шансу на відновлення. І хоча вони слабшають кожного разу, як ваш організм активує цей компонент стресової реакції, тільки надзвичайно велике потрясіння може загострити цю проблему до серйозного ступеня. Як ми дізнаємось у наступних розділах, лікарі іноді дають пацієнтам чималу дозу синтетичних глюкокортикоїдів. У такому разі може розвинутися міопатія (атрофія м’язів) приблизно такого ступеня, який спостерігається у хворих, що лежать роками.

Натяк на ще одну проблему постійного активування метаболічної реакції на стрес ви могли помітити в попередньому розділі. Ніхто не хоче мати тонни жирів і глюкози в крові, адже, як ми вже знаємо, це підвищує ризик закупорки ушкоджених судин і загострення атеросклерозу. Холестерин також відіграє свою роль. Уже не секрет, що існує «поганий» холестерин, також відомий як холестерин ліпопротеїнів низької щільності (ЛПНЩ), та «хороший холестерин» (холестерин ліпопротеїнів високої щільності — ЛПВЩ). Холестерин ЛПНЩ нашаровується на атеросклеротичні бляшки, тоді як холестерин ЛПВЩ вивільнюється з бляшок і розщеплюється піз­ніше в печінці. Враховуючи різницю між типами холестерину, загальний обсяг холестерину в крові не має жодного значення. Звичайно, ви хочете дізнатися, скільки ви маєте холестерину окремо кожного типу, але я мушу вас розчарувати — як правило, в організмі дуже багато ЛПНЩ і мінімум ЛПВЩ. З попереднього розділу ми дізналися, що ступінь запалення судин, який вимірюється рівнем СРБ, є найбільш точним показником ризику серцево-судинного захворювання. Хай там що, ви не хочете мати багато холестерину ЛПНЩ і недостатню кількість ЛПВЩ. Але ж під час стресу ви якраз підвищуєте рівень холестерину ЛПНЩ та знижуєте ЛПВЩ^[19].

Отже, якщо ви надто часто переживаєте стрес, метаболічні складники стресової реакції можуть підвищити ризик появи у вас серцево-­судинного захворювання. Це особливо стосується діабетиків.

ЮВЕНІЛЬНИЙ ДІАБЕТ

Існує багато форм діабету, і в цьому розділі ми розглянемо дві з них. Перший тип — це ювенільний діабет (або цукровий діабет 1-го типу, або інсулінозалежний цукровий діабет). За причин, які ми зараз розглянули, імунна система деяких людей вирішує, що клітини підшлункової залози, які продукують інсулін, є сторонніми загарбниками, і атакує їх (такі «ауто­імунні» хвороби ми обговоримо в Розділі 8). Як наслідок, ці клітини знищуються і організм майже втрачає здатність виробляти інсулін. Не­зрозуміло чому, але цей процес фіксується в досить ранньому віці (звідси і частина назви «ювенільний»), але ще більш незрозуміло, чому в останні десятиліття відсоток дорослих людей, причому навіть середнього віку, з діагностованим ювенільним діабетом зростає.

Через те що організм людини більше не може продукувати достатньої (або взагалі ніякої) кількості інсуліну, клітини не отримують глюкозу (і, опосередковано, жирні кислоти). Клітини голодують, і це велика біда, адже енергії не вистачає і органи не функціонують належним чином. До того ж, тепер уся ця глюкоза та жирні кислоти циркулюють у крові — маслянисті хулігани, які не мають де себе подіти і дуже скоро почнуть формувати атеросклероз. Увесь цей непотріб блокує кровоносні судини в нирках і спричиняє їхню дисфункцію. Те саме відбувається з очима, викликаючи сліпоту. Закупорюються кровоносні судини по всьому тілу, зумовлюючи місцеві порушення кровообігу в тканинах і часто хронічний біль. Глюкози у крові стає дуже багато, вона починає чіплятися до білків, зліплює разом білки, які не мають бути разом і тому перестають виконувати свою функцію. Це не добре.

Як можна керувати перебігом інсулінозалежного цукрового діабету? Як усі ми знаємо — робити ін’єкції інсуліну. Людина, хвора на діабет, уникає надто низького падіння рівня інсуліну, адже тоді клітинам не вистачає енергії, а рівень глюкози у крові стає надто високим. Але багато інсуліну приймати не можна. За сукупністю причин, надмірна кількість інсуліну позбавляє мозок енергії і викликає потенційний ризик інсулінового шоку або коми та знищення нейронів. Що правильнішим буде обмін речовин у хворого на діабет, то менше ускладнень зі здоров’ям він матиме і довше проживе. Отже, першочергове завдання для людей з цим типом діабету — це уважно ставитися до прийомів їжі та доз інсуліну, корегуючи їх відповідно до рівня своєї активності, втоми і т. д. Разючий технологічний прогрес у цій сфері допомагає діабетикам відслідковувати рівень глюкози в крові щохвилини і, виходячи з результату, трохи змінювати дози інсуліну.

Який вплив у цьому разі має хронічний стрес? По-перше, гормони стре­сової реакції спричиняють підвищений викид глюкози та жирних кислот у кров. Для хворого на ювенільний діабет це збільшує ризик тепер уже відомих патологій, коли глюкоза та жирні кислоти накопичуються не там, де потрібно.

Хронічний стрес може спричинити ще одну проблему. Коли ви опиняєтесь у стресовій ситуації, ваш організм не припиняє секрецію інсуліну автоматично. По суті, мозок не надто вірить підшлунковій залозі, що вона повністю припинить виробляти інсулін, тому вдається до певних заходів. Як уже писалося раніше, під час стресу глюкокортикоїди діють на жирові клітини по всьому організму так, щоб вони стали менш чутливими до інсуліну на той випадок, якщо він досі буде міститися в крові. Тому жирові клітини випускають деякі нещодавно відкриті гормони, які змушують інші тканини (наприклад, м’язів та печінки) також припинити реагувати на інсулін. Стрес викликає інсулінорезистентність. (А якщо люди починають хворіти на діабет через надмірне вживання синтетичних глюкокортикоїдів, щоб боротися з низкою інших хвороб, у них розвивається стероїдний цукровий діабет.)

Чому інсулінорезистентність, викликана стресом, небезпечна для хворих на ювенільний діабет? Адже вони нормально живуть, дотримуються балансу, правильного харчування, можуть вчасно відреагувати на потребу свого організму в інсуліні і ввести невелику дозу тощо. Проте коли такі люди переживають хронічний стрес, інсулін починає поводитись уже не так передбачувано і вони почувають себе дуже погано, аж доки не зрозуміють, що дозу інсулінових ін’єкцій потрібно збільшити… Внаслідок цього клітини стають ще більш резистентними до інсуліну, провокуючи дедалі більшу потребу в ньому… Навіть коли стресова ситуація закінчується, залишається незрозумілим, коли потрібно починати зменшувати дозу інсуліну… Адже різні частини організму відновлюють свою чутливість до інсуліну різними темпами… Колись прекрасно збалансована система виходить з ладу.

Стрес, зокрема психологічний, може завдати нищівного удару обміну речовин людини, хворої на ювенільний діабет. Під час одного експерименту людям з цим типом діабету влаштували стресову ситуацію (публічний виступ) і відслідкували секрецію глюкокортикоїдів у їхніх організмах. Ті, хто проявили найбільш виражену стресову реакцію за цих обставин, контролювали перебіг свого діабету найгірше серед учасників експерименту. До того ж під час схожих досліджень було виявлено, що люди з найсильнішою емоційною реакцією на експериментальний стресогенний чинник мали найвищий рівень глюкози в крові.

Стрес може діяти й інакше. Деякі ретельні дослідження показали, що люди, у яких діагностували ювенільний діабет, протягом трьох років до початку хвороби частіше піддавалися впливу основних стресогенних чинників, ніж це могло бути випадково. Чи означає це, що стрес може змусити імунну систему атакувати підшлункову залозу? Ця гіпотеза має небагато доказів, які ми обговоримо у Розділі 8, присвяченому імунітету. Більш імовірне пояснення ґрунтується на тому факті, що коли імунна система починає атакувати підшлункову залозу (тобто коли починає розвиватися діабет), то симптоми цього процесу проявляються не одразу. Спричиняючи всі ті негативні наслідки, які ми щойно обговорили, стрес може пришвидшити процес і людина раніше помітить проблеми зі здоров’ям.

Отже, часті стреси та/або сильні стресові реакції можуть підвищити ризик появи ювенільного діабету, пришвидшити розвиток діабету та, коли вже хворобу виявлено, спричинити великі ускладнення^[20]. Тому управління стресом є життєво необхідною навичкою для хворих на діабет.

ДІАБЕТ ЗРІЛОГО ВІКУ

Під час діабету зрілого віку (цукрового діабету 2-го типу, інсулінонезалежного цукрового діабету) основною проблемою є не недостатня кількість інсуліну, а нездатність клітин реагувати на інсулін. Тому ще одна назва цього недугу — інсулінорезистентний діабет. Проблема виникає на тлі схильності багатьох людей з віком набирати вагу. (Однак якщо людина з віком не набирає вагу, ризик появи цієї хвороби у неї не підвищується. Така тенденція прослідковується в людей невестернізованих культур. Ця хвороба не є закономірною ознакою старіння. Натомість це хвороба малорухливого способу життя та надлишку жиру в організмі, що в деяких суспільствах характерно для людей старшого віку.) Жирові клітини заповнюються з накопиченням певної кількості жиру. У підлітковому віці кількість жирових клітин фіксована, тому коли молода людина набирає вагу — окремі клітини розтягуються. Черговий ситний обід спричиняє викид інсуліну, який намагається змусити жирові клітини запасти ще більше жиру, але жирові клітини відмовляють: «Тобі не пощастило, друже! Нам байдуже, що ти інсулін — ми повні під зав’язку». Місця немає. Жирові клітини стають менш сприйнятливими до інсуліну, який хоче змусити їх накопичити ще більше жиру, і ці клітини отримують менше глюкози^[21]. Перенасичені жирові клітини навіть випускають гормони, які спонукають інші жирові клітини та м’язи менше реагувати на інсулін.