Небагато гастроентерологів дослухаються до таких ідей, але за межами наукових кіл ці погляди мають певну популярність. Неважко уявити, що людина, яка страждає на СПК і якій пояснили, що причина полягає в незавершеному етапі звикання до горщика, буде не в захваті, якщо їй ще скажуть, що вона не може правильно впоратися зі стресом.
Ще одна причина, чому до взаємозв’язку між СПК та стресом часто ставляться з підозрою, полягає в тому, що багато відповідних досліджень так і не змогли знайти йому беззаперечних підтверджень. Чому їм не вдалося?
По-перше, і ступінь важкості симптомів СПК, і інтенсивність стресогенних чинників то збільшуються, то спадають, тому спроби встановити зв’язок між двома такими нестійкими параметрами потребують застосування складних статистичних методів. (Як правило, це метод під назвою «аналіз часових рядів», на чотири порядки складніший, ніж статистика, яку зазвичай вивчають біологи і медики. Коли моя дружина повинна була провести аналіз часових рядів для своєї докторської дисертації, мене дратував сам вигляд відповідного посібника.) Спадання та наростання інтенсивності стресу та симптомів особливо важко проаналізувати, тому що більшість досліджень є ретроспективними (досліджуються люди, які вже мали СПК, і їх просять пригадати, дії яких стресогенних чинників вони піддавались у минулому), а не проспективними (коли стежать за здоровими людьми, досліджуючи, чи викличе стрес якісь зміни в їхньому самопочутті). Проблема в тому, що люди майже ніколи не можуть точно пригадати нічого про стресогенні чинники та симптоми, які вони мали декілька місяців тому (я ще не раз на цьому наголошу). Більше того, як уже було сказано, деякі стресогенні чинники, які здатні підвищити ризик СПК, можуть відбуватися за кілька років до появи симптомів порушення. Отже, встановити зв’язок між стресом і СПК дуже складно навіть за проспективних досліджень. Нарешті, СПК може виявитися набором захворювань з множинними причинами і стрес може бути лише одним з них. Щоб визнати пацієнтів з СРК окремим класом, а не просто випадковою похибкою у даних, потрібно провести додаткові статистичні дослідження.
У цій книжці ми ще неодноразово будемо мати справу з гіпотетичними взаємозв’язками між стресом та певними хворобами і перед нами поставатиме дилема — такий взаємозв’язок може чітко прослідковуватись у деяких пацієнтів або ж його наявність може підтверджувати клінічна практика, але поглиблені дослідження жодних доказів не нададуть. І як ми неодноразово переконаємося, ці, здавалося б, поглиблені дослідження часто ставлять досить-таки просте і пряме запитання: чи викликає стрес хворобу у більшості учасників дослідження? Однак більш продуманим запитанням було б таке: чи погіршує стрес проблеми зі здоров’ям, які вже є? Чи змінюється перебіг симптомів та дія стресогенних чинників паралельно з часом? Чи прослідковується цей взаємозв’язок лише у підгрупі людей, що страждають на досліджувану хворобу? Якщо ставити питання в такий спосіб, зв’язок між стресом та хворобою стає міцнішим.
ВИРАЗКА
Нарешті ми дісталися до захворювання, з якого почався шлях поняття «стрес» до слави і багатства. Виразка — це дірка в стінці внутрішнього органу. Виразка, що з’являється в шлунку або суміжних органах, називається
Пептична виразка була одним з трьох симптомів, які Сельє виявив більш ніж 60 років тому, коли піддав лабораторних щурів низці неспецифічних неприємностей. Відтоді виразка шлунка серед широкого загалу стала найбільше асоціюватися з поняттям «хвороба, викликана стресом» — людина довгий час переживає негативні емоції і в стінках її шлунка з’являються дірки.
Більшість лікарів-практиків погоджуються, що існує вид виразки, який відносно швидко (інколи за декілька днів) формується в організмі людини, що перебуває в надзвичайно скрутному становищі — має кровотечу, загальне зараження, рани через нещасний випадок або операцію, опіки значної поверхні тіла тощо. Такі «стресові виразки» у гострих формах можуть становити загрозу життю.
Але в питанні виразок, що формуються поступово, виникло багато суперечок. Всі, включно з лікарями, звикли вважати, що основною причиною появи виразки є стрес. Проте сталася одна революційна подія, яка докорінно змінила уявлення про виразку.
1983 року була винайдена бактерія під назвою
Маршалл доповів, що бактерія була збудником гастриту та виразки в мишей. «Це прекрасно, але організм мишей працює інакше, ніж у людей»,— відповіли йому. Тоді Маршалл героїчно ковтнув розчин з гелікобактером і викликав гастрит у самого себе (можливо, про це колись знімуть фільм). І все одно його проігнорували. Зрештою, спеціалісти з цієї сфери втомились слухати його безкінечну балаканину про трикляту бактерію на кожній конференції і вирішили провести декілька експериментів, щоб довести, що Маршалл помиляється. Та з’ясували, що він мав цілковиту слушність.
Виявилося, що гелікобактер пілорі може жити в кислотному середовищі шлунка, оскільки має кислотостійку структуру і загорнута в захисний бікарбонат, наче у спецодяг. І ця бактерія, ймовірно, є причиною 85–100 % випадків виразки, а також раку шлунка в західних країнах. Майже 100 % жителів країн, що розвиваються, інфіковані гелікобактером. Можливо, це найбільш розповсюджена хронічна бактеріальна інфекція серед людей. Ця бактерія інфікує клітини оболонки шлунка, викликаючи гастрит, що якось погіршує здатність клітин оболонки дванадцятипалої кишки захищати себе від кислот шлунка. Так, за «сприятливих» умов ви отримуєте дірку у стінці дванадцятипалої кишки.
Залишається уточнити ще багато деталей, але найграндіознішим тріумфом Маршалла та Воррена стала демонстрація того, що антибактеріальні препарати, як-от антибіотики, є найвидатнішим винаходом (після нарізаного хліба) для боротьби з виразкою дванадцятипалої кишки — вони здатні подолати виразку так само ефективно, як і антациди та антигістамінні препарати (що були основним методом лікування раніше), та, що найкраще, на відміну від наслідків інших видів лікування, виразка після антибактеріальних препаратів не повертається (принаймні до наступного зараження гелікобактером).
Коли колеги-науковці вже звикли до тріумфального відкриття Маршалла та Воррена, вони вирішили помститися гелікобактеру. І це цілком зрозуміло, враховуючи прагнення сучасної медицини орієнтуватися на точні моделі, а не дивні психосоматичні теорії. Центр із контролю та профілактики захворювань розіслав навчальні брошури лікарям по всій Америці, рекомендуючи їм розповісти своїм пацієнтам, що стрес насправді не має жодного відношення до пептичної виразки. Лікарі були надзвичайно щасливі від цього — адже їм більше не доведеться сідати зі своїми пацієнтами, хворими на виразку, зазирати їм у вічі, вести задушевні бесіди про їхнє життя. Відбулася, як назвали це одні дослідники, «гелікобактеризація» досліджень про взаємозв’язок між стресом і виразкою, оскільки кількість статей про стрес як компонент появи виразки різко зменшилася. Не треба нам забивати голову всією цією психологічною маячнею — ми тут займаємося справжньою наукою і в нас навіть є бактерія з серйозною латинською назвою.
Однак проблема в тому, що однією бактерією тут не могло обійтися. По-перше, майже в 15 % випадків виразка дванадцятипалої кишки з’являється в людей, в організмі яких не виявлено ні гелікобактера, ні жодної іншої відомої бактерії, пов’язаної з цією хворобою. До того ж, лише 10 % людей, інфікованих гелікобактером, мають виразку. Отже, для появи виразки самої лише бактерії гелікобактер пілорі недостатньо, має бути щось іще. Інколи це «щось іще» є нашою буденною звичкою, що становить чинник ризику,— вживання алкоголю, паління, звичка пропускати сніданки, приймати у великій кількості нестероїдні протизапальні препарати, як-от аспірин. Це також може бути генетичною схильністю до продукування надмірної кількості кислоти або мінімальної кількості слизу, який потрібен для захисту оболонки шлунка від кислоти.
Одним з додаткових чинників є і стрес. Дослідження за дослідженням, навіть уже після підйому популярності бактерії, показали, що виразка дванадцятипалої кишки з більшою ймовірністю виникає в роздратованих, пригнічених людей або таких, що переживають складні життєві ситуації (ув’язнення, війну, природні лиха). Аналіз усіх проведених досліджень показав, що 30–65 % пацієнтів з пептичною виразкою піддаються дії психосоціальних чинників (тобто стресу). Проблема в тому, що стрес змушує людей більше палити і вживати алкоголю. Отже, мабуть, стрес збільшує ризик появи виразки через те, що підвищує частоту чинників ризику, пов’язаних зі шкідливими звичками. Але ні — після того як людина усуває ці чинники, стрес усе одно призводить до підвищення ризику появи виразки у двічі-тричі.
Гелікобактер дійсно викликає виразку, але лише в поєднанні з іншими чинниками, включно зі стресом. Це можна визначити за допомогою статистики, якщо обстежити натовп людей, хворих на виразку, а тоді провести математичний аналіз, який буде враховувати бактеріальне навантаження, наявність шкідливих звичок і стрес (саме це і називається
Тож як стрес загострює процес формування виразки? Минуло вже близько 60 років після того, як Сельє діагностував у своїх щурів виразку, а ми ще й досі не можемо цього точно зрозуміти. Однак є декілька найбільш вірогідних сценаріїв.
Кислотний рикошет. Для того щоб зрозуміти цей механізм, нам доведеться усвідомити похмуру реальність стосовно того, які дивні речі ми їмо і сподіваємося, що наш шлунок їх перетравить. Шлунок здатен впоратися з деякими нашими смаковими вподобаннями лише завдяки наявності в його арсеналі потужної зброї знищення. Звісно, стискання допомагають, але основна зброя — це соляна кислота, яка виливається в шлунок з клітин його оболонки. Соляна кислота має надзвичайно високу кислотність. Це прекрасно, але само собою виникає питання — чому тоді шлунок не перетравлює сам себе? Якщо ви з’їсте чий-небудь шлунок, то ваш розітре його на порох. Як стінки вашого шлунка залишаються цілими та неушкодженими? Загалом шлунок має докласти багато зусиль для свого захисту: сформувати багатошарову стінку і вкрити її щільним, пом’якшувальним слизом, який створює захисну зону між стінкою і кислотою. До того ж, у шлунок надходить бікарбонат для нейтралізації кислоти. Так ваша їжа в чудесний спосіб перетравлюється.
Тоді наступає стресовий період, який триває місяцями. Ваш організм скорочує секрецію кислоти, адже дуже часто процес травлення пригнічується. Під час цього періоду шлунок вирішує накопичити собі трохи енергії і вдається до хитрощів. Він уже не так сумлінно потовщує свої стінки, продукує менше слизу та бікарбонату і в такий спосіб запасає потроху енергії. А чому ні? Все одно під час стресу і кислоти не так багато.